Національна спілка театральних діячів України
Включайтесь у спілкування!
Як потрапити на Міжнародний семінар від АССІТЕЖ?

ДОВІДКА

АССІТЕЖ — Міжнародна асоціація театрів для дітей та юнацтва, недержавна організація, утворена в 1965 році, що об’єднує працівників театрів, творчість яких стосується молодого покоління. В Україні, як виявилося, до нещодавнього часу, практично не було членів АССІТЕЖ. (Якщо є, а ми просто не знаємо про вас, просимо вибачення і просимо звернутися до Національної спілки театральних діячів України НСТДУ – info@nstdu.com.ua та поділитися досвідом).

Як потрапити на Міжнародний семінар від АССІТЕЖ?

Власним досвідом ділиться режисер та актор Дмитро Гусаков.

Дмитро Гусаков робив постановки у професійних театрах Одеси, Хмельницького та Києва. Із 2014 року очолює аматорський театр «Дзеркало» при Хмельницькому міському будинку культури. Із колективом був на фестивалях у Румунії та Литві, восени планує гастролі по чотирьох містах Литви.

Нещодавно «Дзеркало» вступило в Міжнародну організацію аматорського театру AITA. З українських колективів там лише київський театр «Маскам Рад» та харківський «Арт центр Апарте».

А нещодавно актор і режисер дізнався про асоціацію АССІТЕЖ. Найбільше зацікавився міжнародними конгресами, фестивалями, семінарами для театрів, які працюють для дітей та юнацтва. Написав листа до Німецького представництва АССІТЕЖ. Спочатку вони агітували звертатися через представництво в Україні. Але виявилося, що Україна не має представництва цієї асоціації. Тоді Дмитро Гусаков вступив до АССІТЕЖ напряму. Подав заявку для участі у міжнародному семінарі.

Критерії відбору були такі: як і скільки працюєш у дитячому театрі, які вистави робив, який загальний мистецький досвід маєш.

До речі, після повернення, Дмитро отримав від АССІТЕЖ листа з повним переліком людей, які приїздили на конгреси Німецького представництва, починаючи з 1976 року. Жодного прізвища з України не було. (Серед представників iз Радянського Союзу українців не ви­окремлювали, тому той період під питанням).

Додаємо лист для зацікавлених: Participants-IDS-1976-2017

А також перелік учасників цьогорічного Конгресу: Participant-List-2017

 
— Дмитре, чи важко було порозумітися з колегами з інших країн?
— Мова спілкування театрального Конгресу — англійська, і це нормальна європейська практика. Вважаю, що знання англійської для розвитку себе важливо для всіх режисерів. Я зараз хочу вивчати і німецьку мову. Тим паче що разом з Юлією Гончар, з якою ми познайомилися на польсько-українському перформативному проекті — «Мапи страху/Мапи ідентичності», будемо брати участь у проекті Гете-інституту на постановку в Києві.
Юля буде писати п’єсу, а я буду ставити виставу. Це незалежний проект, який ми показуємо в Україні, можливо, будуть покази і в Німеччині. Було дуже приємно, коли після конгресу АССІТЕЖ до мене підійшли німці і сказали, що завдяки мені для них зовсім по-інакшому відкрилася Україна.
— Що найбільше вразило і запам’яталося? 
— Міжнародний семінар, який має повну назву — 26th International Directors’ Seminar for Children’s and Young People’s Theatre, відбувся в німецькому містечку Ольденбург у червні. Участь у ньому взяли режисери театрів для дітей та юнацтва. На семінарі було 26 учасників з 22 країн і 5 континентів. Програма складалася з майстер-класів, презентацій та спектаклів. Була визначена тема конгресу — Streets and Crossroads («Вулиці та перехрестя»). Ми розглядали цю тему в прямому і переносному сенсі, як перехрестя долі.
Перед приїздом організатори попросили вибрати на вулиці і показати певний предмет, і власне розповісти, чому ти його обрав. Я їхав у Німеччину в перший день безвізу, було дуже багато людей, величезні черги, ретельна перевірка. Я робив пересадку у Варшаві, запізнився на свій автобус і тому не встиг показати свій предмет вчасно разом з усіма. І мені сказали, що буду презентувати його наступного дня індивідуально.
Я привіз iз собою кришечки від поліетиленових пляшок. В Україні зараз є пункти прийому пляшкових пробок, які переробляють на протези для воїнів АТО. Я взяв 25 кришечок,  роздав кожному учаснику і пояснив, чому саме цей предмет для мене важливий. Я хотів, щоб кожний з присутніх мав частинку нашої реальності і прагнув дізнатися більше про наші реалії, про війну на Донбасі. Я вважаю своєю місією розповісти звичайним людям з інших континентів про наші проблеми та привернути увагу до їх вирішення.
Після знайомства нас розділили на кілька груп. У нашій були представники з Мозамбіку, Канади, Шрі-Ланки, ПАР, Німеччини, Пакистану, Мексики та Ліхтенштейну. Ми мали обговорити ситуацію театрів для дітей своїх країн, спільні і різні тенденції, а також зробити фінальний перформанс.
Мені було вже легше після участі в проекті «Мапи страху/Мапи ідентичності», але там усе-таки був розподіл: один драматург, інший — режисер, пара акторів. А тут — усі режисери, які ще й мали самі зіграти. При тому, що ми всі люди з різних культур. І кожен iз нас показував вправи та майстер-класи з акторської майстерності та режисури.
Цікавою була презентація на тему «Як я став режисером?». Я підготував її ще в Україні. Щоправда, потім, в останню ніч перед презентацією, швидко її переробив. Зробив лаконічніше за встановленим німецьким таймінгом на п’ять хвилин. Там це чітко відраховувалося.
В мене була жартівлива презентація. Перший слайд був дуже пафосний — сцена театру, з кулісами та люстрою, наступний слайд — я в дитячому і т.д. Мені сподобалося те, що ми постійно творили, а не сиділи.
— Які проблеми і досягнення театрів для дітей та юнацтва можете назвати з тих, на яких акцентували ваші іноземні колеги?
— Я дуже люблю німецький театр. Раніше побував на фестивалі театрів ляльок в Аугсбурзі під Мюнхеном. Німецький та український театри перебувають на різних етапах свого розвитку, і не правильно їх порівнювати, але є проблеми, про які розповідали німецькі режисери і які абсолютно подібнi до наших. Наприклад, прихід нового інтенданта в театр може початися з того, що виганяють півтрупи. У них так само, як у нас, культура фінансується з залишкових фінансових державних надходжень.
Проблеми Мозамбіку в тому, що до театру для дітей ставляться якось так несерйозно, наче як до недотеатру. Насправді ж це проблеми не лише Мозамбіку, про подібні говорили представники й інших країн.
У нас є розрахунок на примусовий прихід у театри учнів загальноосвітніх шкіл. Тому в багатьох театрів немає бажання робити якісний продукт. Я часто чую від хороших людей, що вони не ходять у театр, тому що колись давно, в дитинстві їх змусили піти на погану виставу — відтоді їм не цікаво. Або кажуть, що вистава сподобалася тому, що це не класика. Тобто класику нерідко ставлять нудно і нецікаво.
— Які вистави показували на зібранні професіоналів, чим вони вразили? 
— Семінар проходив на базі Ольденбурзького театру Вреде. Я переглянув їхні дві вистави, а також постановки інших німецьких театрів. Ще подивилися оперу в так званому Державному театрі (State theatre).
Найбільше запам’яталася вистава театру з Кельна, яка мала назву «Я — тут». Актори грали одночасно одразу в трьох шкільних класах, які розміщувалися поруч; у кожному — інша вікова група дітей. Грали абсолютно звичайні речі, лише трохи прискіпливіше поставилися до заданих ситуацій, ніби укрупнювали реалії кожного класу. Наприклад, персонаж зі скрипкою просто вибивав глядачів iз дійства, він співав абсолютно про все, що бачив у класі, навіть написи на футболках у глядачів.
Інша вистава була виставою-обрядом, знайомством дітей з темою смерті. Всі учасники дійства, актори та глядачі, робили поминальний пиріг. Кожному давався якийсь інгредієнт — тісто, яйця,  борошно. Ми довго вмикали мікрохвильовку, очікували сигналу її вимкнення. У фіналі всі зрозуміли, що пиріг вийшов у формі черепа, який ми різали на шматки. Така гра давала можливість зрозуміти, що смерть є частиною життя і нічого страшного в цьому немає, ми всі помремо. Прямої провокації не було, але співіснування разом з акторами складалося.
Мені імпонує, що в таких виставах відсутнє моралізаторство. Ніхто не каже: роби так чи інакше. Просто показують речі і теми, залишаючи глядачам право вирішувати, як до цього ставитися. У всіх виставах я відчув прагнення режисера й акторів відійти від самої п’єси, створити свою виставу на тему, яка хвилює.
Театр Вреде показував дві вистави. Одна з них — музична, така собі гра-знайомство дітей з різними нотами та звуками. Після вистави діти мали змогу спробувати пограти на інструментах.
Ще згадую відкриття семінару, екскурсію містом. Усіх учасників посадили на два велосипеди, кожний з яких мав… 13 місць — і розповіли про Ольденбург.
— Для чого Україні було б корисно представництво в АССІТЕЖ? Чим це допоможе українським митцям?
— Насамперед, це потрібно для нових контактів та отримання нового досвіду. В мене, наприклад, було цікаве знайомство з хлопцем iз Латвії, Янісом Жолтінісом, і він мене запросив на фестиваль у Латвію, в містечко Валмієра, що неподалiк від Риги.
В АССІТЕЖ щороку національні центри різних країн проводять свої конгреси, семінари, різні події. І проблема в тому, що Україна просто не поінформована про ці події. З позитивного хочу відмітити, що останнім часом Національна спілка театральних діячів робить хорошу справу, вона інформує на своєму сайті і через соціальні мережі про найважливіші події в театральному житті.
Спілкувалася Лілія Бевзюк-Волошина
Інтерв`ю публікується за матеріалами газети “Україна молода”