Національна спілка театральних діячів України / National Union of Theatre Artists of Ukraine
Включайтесь у спілкування!
ЩЕДРІСТЬ ЇЇ ТАЛАНТУ

Про Ларису Кадочникову, яка зберегла найчистіші прагнення юності

Уперше я побачив її в спектаклях раннього «Современника», а також у фільмі Якова Сегеля «Прощавайте, голуби!» – тоненьку, майже безтілесну. У прекрасних очах сяяли чистота і зворушлива боязка надія на те, що все задумане здійсниться, мрії стануть реальністю і синій птах щастя накриє її і нас своїм ніжним крилом. Природна в молодості жага до життя поєднувалися в ній із якоюсь пустотливою безпосередністю, непередбачуваністю поривів і вчинків. Вона вірила людям, хотіла їм добра, була щедра й безкорислива.

Далеко не кожен може зберегти в зрілості чисті пориви юності. Лариса Кадочникова змогла. Зустрілися ми в Києві, через рік після того, як я почав ставити спектаклі в Театрі імені Лесі Українки. Познайомив на Сергій Параджанов, із яким раніше мене звів Давид Боровський. Я був ініціатором запрошення Кадочникової до театру, рекомендував її директору, Леоніду Тимофійовичу Куропатенку. Актрису одразу залучили до двох майбутніх прем’єр – п’єси Віктора Лаврентьєва «Шануй батька свого» і «104 сторінки про кохання» Едварда Радзинського.

На сцені Кадочникова зустрілася з корифеями: у першому спектаклі – з Юрієм Лавровим і Віктором Халатовим, а в другому – з Юрієм Мажугою, Адою Роговцевою, В’ячеславом Єзеповим. Одразу за цим артистка почала репетирувати головну роль у «Дачниках» Максима Горького – першому моєму «класичному» спектаклі в Театрі імені Лесі Українки. Кадочникова грала Варвару, молоду жінку, яка осягає фальш навколишніх людей, вульгарність чоловіка. Виявилося, що егоїзм, рвацтво, жадібність і хтивість можуть чудово уживатися з красивими словами про ідеали і порядність. Варвара стала совістю вистави, тим лакмусовим папірцем, який виявляв справжні якості героїв.

У цих перших київських театральних роботах Кадочникову вирізняли гранична достовірність почуттів і така душевна відкритість і незахищеність, така наївність, що, здавалося, актриса якимось дивом перенеслася з іншого, більш гармонійного простору й «переплутала вулицю, місто і століття». Адже нашому прагматичному, «залізному», за висловом Михайла Булгакова, часу ці якості так мало властиві.

Актриса успішно зіграла багато ролей у театрі й кіно. Їх усі й не перерахуєш. Однак є одна особлива її робота. П’ятдесят років іде на сцені Театру імені Лесі Українки спектакль «Насмішкувате моє щастя», і весь цей час виходить на сцену Лариса Кадочникова в ролі Ольги Леонардівни Кніппер-Чехової. Артистка створила характер істинно драматичний. Серце її героїні – актриси до мозку кісток, актриси за покликанням, за призначенням – розривалося на частини між театром і сім’єю. Людську трагедію Ольги Леонардівни, що проступає не тільки в її листуванні з Чеховим, а й із друзями, близькими, Кадочникова передає з трагічним, але світлим сумом, гармонійно і чисто. І тут не можна не сказати про одну дивовижну, глибоко особистісну рису, що вирізняє Кадочникову серед багатьох актрис її покоління і додає її сценічним образам незбагненного шарму й привабливості. Це духовна беззахисність перед обличчям часу. Вона навмисно або мимоволі проступає в кожному сценічному образі Лариси Кадочникової. Несподіванка трактування Кніппер крилася, очевидно, в індивідуальності актриси, в цій головній темі її творчості. Однією з найяскравіших сценічних ролей Кадочникової в 1970-ті роки, безумовно, стала Лариса Огудалова з «Безприданниці» Олександра Островського. Робота над цим образом була для неї особливо відповідальною. Адже мати актриси, Ніна Алісова, назвала доньку на честь цієї літературної героїні (бо виконувала роль Лариси Огудалової у відомому довоєнному фільмі Якова Протазанова). І можна порадіти обставинам, коли час і театр дали можливість здійснитися, очевидно, найпотаємнішій мрії Кадочникової – прожити сценічне життя героїні «Безприданниці».

У просторі вистави, який чудово облаштував Давид Боровський, жила змучена молода душа. Вона так хотіла любові, світла, щастя, так вірила людям, коханому… А її зрадили, розтоптали, поглумилися над нею. Кадочникова домоглася в цій ролі найпростішого і найскладнішого водночас – їй вірили. Вірили з першої появи і до тієї миті, коли вона вмирала в трактирі під супровід циганського хору. Вірили кожному її слову і вчинку. Вірили, що їй спротивилося місто і вона прагне до села. Вірили, що вона річ. Вірили, що вона кохає Паратова, свого героя, свого кумира, того, кому не побоялася довірити своє життя – він пострілом вибив п’ятак, який жінка тримала двома пальцями. Вірили її поривам. Вона не могла не втекти з Паратовим за Волгу. Тому, що сподівалася…

Йшли роки. Змінювалися головні режисери в театрі. Усе важче було вистояти по-людськи і творчо. По-людськи – тому, що потрібно було зберегти порядність і почуття власної гідності, не запобігати перед тим чи іншим керівником, від якого залежало головне для актора – ролі. Творчо – тому, що у кожного справжнього артиста десь у глибині душі живуть його особисті, особливі критерії творчості. Їх не викинути, як учорашню газету. Кадочникова вистояла. Завдяки таланту і не тільки. У ній спрацьовував якийсь незбагненний синдром відсторонення від усього нетворчого, наносного в театрі. Вона й досі позбавлена синдрому середньовічної нетерпимості театральних кланів.

У ті роки актриса сповідувала принцип великої Бабанової: приходити в театр за п’ять хвилин до початку репетиції і йти з нього через п’ять хвилин після її закінчення. Цю чудову традицію вона зберегла й досі. Наприкінці цього сезону в Театрі імені Лесі Українки має відбутися прем’єра п’єси «Сміх лангусти». Головну роль великої Сари Бернар грає Лариса Кадочникова, яка нещодавно приймала привітання з ювілеєм. Побажаємо їй успіху в цьому чудовому проекті!

 

Автор: Михайло РЕЗНІКОВИЧ

Фотознімки з архіву надані театром

Текст надано редакцією журналу «Театрально-концертний Київ»