До  130-річчя від дня народження Леся Курбаса (1887 – 1937)

Курбас, за спогадами сучасників, мав філософський склад мислення і багатогранну ерудицію, був цілим театральним інститутом. Його називали мрійником, філософом, мислителем. Актриса Молодого театру і учениця Курбаса Поліна Самійленко згадувала: «Під впливом Курбаса – ерудованого мистецтвознавця, історика, філософа – і нам хотілося «проковтнути» всі бібліотеки, музеї, картинні галереї».

З самого дитинства Лесь зачитувався книгами. Вчителі йому казали, щоб він менше читав і більше вчився, але він на те не зважав і читав до пізньої ночі, поки товариші дозволяли йому світити світло. Захоплюючись Шекспіром і Ібсеном, він спеціально вивчав англійську і норвезьку мови, щоби мати можливість читати твори цих письменників в оригіналі. У 8-му класі гімназії разом зі своїм другом Хомою Водяним Курбас зважився написати лист Іванові Франку з проханням прочитати їх твори. У 1906 р. Іван Франко надрукував етюд Курбаса «В гарячці» в «Літературно-науковому вістнику». Пізніше, коли Лесь Курбас вчився у Віденському університеті на філософському факультеті він весь свій час віддавав мистецтву, відвідуючи театри, музеї, бібліотеки, а не університетські заняття.

Кийдрамте, пересувний театр, створений Курбасом

В Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України ще донедавна експонувалася постійно діюча виставка під назвою «Людина, яка була театром». Так про Леся Курбаса колись сказав письменник Олександр Дейч. Цей вислів абсолютно точно характеризує весь життєвий шлях Леся Степановича. Ще в школі, коли він брав участь у шкільних концертах і вечорах, друзі його називали клоуном, комедіантом, арлекіном. До речі, пізніше Лесь Курбас сформовав ідеал актора, якого називав «розумним арлекіном».

Вже у дорослому житті, де б не з’являвся, він завжди збирав навколо себе однодумців, разом з якими експериментував і шукав нові шляхи для розвитку українського театру. Свого часу він працював з відомими й авторитетними режисерами і театральними діячами, такими як: Гнат Хоткевич, Йосип Стадник, Микола Садовський. У цій співпраці він отримував важливий для себе досвід, але кожного разу швидко розумів, що йому потрібний інший театр, театр, в якому він сам буде режисером. Часто критики і недоброзичливці звинувачували Курбаса у тому, що він нехтує традиціями, захоплюючись у своїй роботі експериментами. Але позиція Леся Курбаса у цьому питанні була однозначна і категорична: «Традиції треба поважати, а не схилятися перед ними. А стати їм на плечі і іти далі».

Молодий театр і Мистецьке Об’єднання «Березіль», створені Курбасом, стали свідченням того, що талант, ентузіазм, віра, праця, самовідданість згуртованих навколо однієї ідеї людей, можуть дати той результат, якого прагнеш. Він завжди оберігав студійну основу театру, вважаючи, що актор повинен постійно вдосконалюватись як фізично, займаючись своїм тілом, голосом, пластикою, так і духовно, збагачуючи знаннями і відкриттями свою душу. Тому при Молодому театрі і «Березолі» систематично проводились лекції, тренінги, навчання. Курбас стверджував, що актор повинен бути не тільки талановитим, але й висококультурним і неодмінно працювати над розширенням свого світогляду. У «Березолі» «добивалися світогляду не менше ніж майстерності. Там не уявляли собі одного без іншого у творчій роботі», – казав Лесь Степанович. Також у «Березолі» виховувалося нове покоління акторів, художників, режисерів. Курбас був переконаний, що режисер має здобувати освіту безпосередньо при створенні вистави, а не «у тепличний умовах навчального закладу».

Цікавим фактом є і те, що режисера, який створював авангардні вистави, звинувачували у тому, що він абсолютно нехтує думкою глядача, який часто не готовий до подібних театральних пошуків. Але для Леся Курбаса був дуже важливий контакт з глядачем. Він завжди засмучувався, якщо глядач виставу не сприймав. Тому за його побажанням у театрі були введені анкети, які роздавалися глядачам перед виставою, а потім ретельно вивчалися в режисерській лабораторії. Ці анкети, велика кількість яких зберігається у фондах Театрального музею, складалися з двох частин: у першій частині глядач залишав інформацію про себе, у другій – свої враження від вистави. Та і співробітники театру теж вели свої спостереження за глядачами. Актриса І. Авдієва згадувала: «Ми чергували на виставах з екземпляром п’єси і фіксували реакції глядачів за такою схемою: активна увага, пасивна увага, відключення – байдужість, кашель, рух, шум, сміх, аплодисменти. Текст п’єси рябив умовними знаками. Іноді якийсь несвоєчасний смішок чи кашель приводив Леся у відчай, і він, сидячи у глибині ложі, тер долонею лоб і зі стоном говорив: «Не те, не те…».

Але це ні в якому разі не означало заклику іти за глядачем. М. Верхацький казав, що захист поганого смаку «від імені глядачів» («глядач не зрозуміє») Курбас завжди вважав демагогією, думаючи, що у діалозі театру і глядача театр повинен бути ведучою ланкою; але без такого діалогу театр неможливий.

У Театральному музеї зберігається ще один цікавий експонат, який відкриває нову сторінку в житті Леся Степановича. Режисерська перепустка Курбаса, надана харківським крайовим відділом ВУФКУ (1927 р.), яка надавала йому право безкоштовного входу до всіх кінотеатрів міста Харкова. Протягом 1924-1925 рр.  Курбас працює на Одеській кіностудії ВУФКУ. За цей період він знімає три кінофільми: «Вендета», «Пригоди Макдональда», «Арсенальці», які створює разом з художником В. Меллером і акторами «Березолю» (Й. Гірняком, А. Бучмою, С. Шагайдою, В. Чистяковою та ін.). На жаль, жоден з цих фільмів поки не знайдено.

Режисер Ханан Шмаїн згадував, що перехід Курбаса на кінофабрику позначився в «Березолі» трауром: «Невже Курбас покине театр? Невже його серце полонило кіно?… Проте Курбас не думав поривати з театром, хоча, коли йшов трохи розчарований з кіно, сказав: «Всі ми помремо з кіноапаратом у руках».

Юрій Бобошко писав, що у Курбаса були густі чорні брови, за які Павло Тичина колись прозвав його Чорнобровичем. По сходах він піднімався, ступаючи широко, через дві сходинки. Пояснював таку звичку тим, що мав хворе серце. «Але, думаю, причина була інша, – згадував Ю. Смолич у своїх спогадах. – Така вже були у нього швидка та рвучка вдача й гарячий темперамент». Хвороба серця, напевно, була спричинена гарячим темпераментом. Працюючи у театрі «Руська бесіда», Лесь Курбас стріляв собі у серце через невзаємне кохання до актриси Катерини Рубчакової.

«Коли Курбас поринав в глибоку задумливість,  – згадував Роман Черкашин, – а це траплялось часто, – він нагадував казкову, мудру птаху, велику і печальну».

Але у 1933 році політ цього «мудрого птаха» було перервано.  В цей час Лесь Курбас працював в театрі «Березіль» над виставою «Маклена Граса» за п’єсою Миколи Куліша. Ця вистава стала останньою постановкою Леся Курбаса в рідному театрі. Після громадського перегляду його було звільнено з театру. У Театральному музеї зберігається ескіз художника Меллера, на якому зображено героя вистави Падура біля собачої будки. На знак протесту колишній музикант добровільно оселяється у собачій конурі.  Курбас і Куліш таким чином  «протестували» проти тодішніх реалій, в яких митців хотіли бачити псами, які виконують команди своїх господарів. Самі вони в силу свого таланту й відчайдушності в такі «будки» не лізли, тому і платили за це спочатку своєю роботою, а пізніше життям.

Можна сказати, що Лесь Курбас тричі зазнав смерті. Перший раз – моральної, коли його звільнили з посади художнього керівника театру «Березіль» з формулюванням, «щоб він не збив театр з вірного шляху». Другий раз – фізичної, коли його було розстріляно у Сандармосі, і третій раз, коли хотіли вбити пам’ять про нього. Після його смерті ще довгі роки  його називали «ворогом народу» і забороняли навіть згадувати його ім’я. Але третій раз вбити його як не намагалися, але не змогли.

Своїм учням Лесь Курбас часто розповідав притчу про двох каменярів. Коли у них спитали, що кожний з них робить, перший відповідав, що везе тачку з камінням, другий – що він будує Кельнський собор. Курбас завжди у своїй роботі відчував цю різницю.

Однією з улюблених фраз Курбаса була така: «Мистецтво повинно народжуватись легко. Це як політ. Подумав про щось хороше, відкрив очі, вдихнув повними грудьми – і злетів…». А за словами Андрія Макаренка Курбас неодноразово казав: «Тисячу разів доцільніше дряпатися на Говерлу і зриватися з неї, доцільніше потовктися при цьому як слід, але таки видряпатися не неї, ніж повзати на низах». Курбас як ніхто інший розумів правдивість цих слів, бо сам таких «Говерл» за своє життя здолав чимало.

Зубченко Ірина, завідувач відділу історії

театру Музею театрального, музичного і