Подорожі та міжнародні фестивалі – це важлива частина роботи театральних критиків і менеджерів. Подорожуючи, ми розширюємо своє розуміння світу і театрального процесу зокрема. Під час мого першого зарубіжного театрального фестивалю «Діалог-Вроцлав» я побачила, як можна їх організувати – продумуючи програму до дрібниць, об’єднуючи вистави одного дня спільною суспільною чи філософською думкою, залучаючи до дискусії з митцями-авторами вистави письменників, філософів, науковців, розширюючи вузьке театральне коло.

Тоді фестивалем керувала Кристина Майсснер, яка перед організацією «Діалогу» і переїзду до Вроцлава, де вона очолювала Театр Вспулчесни, працювала тривалий час у Торуні. І її першим фестом був «Контакт», на якому представляли на початку 1990-х вистави українських митців. Окрім Діалогу і Контакту, окремо від Кристини Майсснер, у Любліні існує вже понад 20 років фестиваль «Театральні Конфронтації», який власне також мав потенціал стати таким «форпостом» просочування українського мистецтва у Західну Європу, але, швидше за все, не стане. Принаймні, найближчим часом.

Загалом у Польщі діє понад 300 різних театральних фестивалів, якщо не помиляюся. «Каліські театральні зустрічі» – один з найстаріших театральних фестивалів у Польщі, у 2017 році відбувся у 57-ме. Організатором є Каліський театр імені Войцеха Богуславського, від 1980-х рр. фестиваль зосереджується виключно на акторському мистецтві. Тут немає звичних для нас визначень найкращої вистави чи режисури, все сконцентровано довкола акторської майстерності, і саме актори чи акторські колективи можуть претендувати на гран-прі чи ще низку нагород у рамках фестивалю.

У 2014 році Каліський театр імені Войцеха Богуславського очолила театральна менеджерка і кураторка Маґда Ґрудзінська, художнім керівником стала молода варшавська режисерка Вероніка Щавінська, а куратором фестивалю запросили Ґжеґожа Реске. І вони почали міняти принципи роботи всього театру. Замість інституції, яка працює виключно для еліти міста, Театр імені Войцеха Богуславського почав реалізовувати програмну концепцію «Театр у місті» і відкривати свої двері для нових груп глядачів. Ці принципи реалізовувалися як у самих виставах, так і в додаткових освітніх, соціальних, культурних програмах.

У Польщі є своєрідний додатковий сервіс для батьків з малими дітьми – доки дорослі дивляться виставу, з їхніми дітьми проводить театральний майстер-клас спеціаліст. Тобто діти мають змогу отримати власний досвід переживання театру, але не тільки у форматі перегляду дитячої вистави. У театрі в Каліші цю програму назвали «Мала Малярня», а вистави з подібним додатковим сервісом найчастіше проводили на вихідних і починали раніше, ніж постановки для дорослих, щоб батьки з дітьми могли вчасно повернутися додому і не порушувати звичайний режим.

Також вони запросили режисерку Аліцію Морваську-Рубчак, яка створила виставу для найменших глядачів – від 6 місяців до 3 років. І, знову ж таки, – це перетворилося на особливий досвід для цілої родини, яка приводила дитину на виставу, спостерігала за її реакціями, дізнавалася щось нове про свого малюка. Окрім цього було втілено спеціальну програму, в межах якої покази низки вистав супроводжувалися аудіодескрипцією для глядачів з проблемами зору та сурдоперекладом для аудиторії з вадами слуху.

Також цікавим досвідом була робота театрального педагога і заняття, які ця спеціалістка проводила як зі школярами чи дітьми з дитсадків, так і з самими вчителями, даючи їм певні робочі техніки: як говорити про театр і як використовувати театральне мистецтво в освітньому процесі. На початку листопада Маґда Ґрудзінська за підтримки Польського Інституту в Києві мала змогу приїхати до Києва і Харкова і презентувати цей досвід у форматі відкритих зустрічей – у Театрі на Подолі та в Харківському національному університеті мистецтв імені Івана Котляревського.

Нове керівництво театру в Каліші дещо змінило і принципи проведення фестивалю. Бо попередня дирекція привозила зіркові спектаклі, ціни на квитки зашкалювали і, знову ж таки, не всі могли собі дозволити прийти їх переглянути. І перше, що зробила Маґда Ґрудзінська, – знизила вартість квитків на фестивальні вистави чи не вдвічі, аби він був доступнішим для різних категорій населення.

Я входила до трійки професійного журі фестивалю, була єдиною з-за кордону. Окрім мене, до журі входили польський відомий актор і режисер, поет і педагог Богуслав Кєрц та Моніка Кваснєвська, театрознавчиня з Кракова, викладачка Ягеллонського університету, одна з редакторок ґрунтовного і одного з моїх найулюбленіших закордонних театральних часописів «Дідаскалії». Оскільки фестиваль національний, то до участі приймаються тільки вистави польських театрів. Але його організатори вважають, що обов’язково має бути у журі фахівець з-за кордону.

Також нова команда Каліського театру запровадила формат громадського журі, яке обиралося з глядачів театру, волонтерів, які зголошувалися на відкритий конкурс. Разом з основним журі вони переглядають усі вистави фестивалю, обговорюють і обирають свого переможця. Професійне і громадське журі, присуджуючи нагороди, обов’язково мало аргументувати свій вибір.

Після кожної конкурсної вистави можна було зустрітися і поговорити з учасниками. І тішило, що не тільки люди з театру, журі, а й звичайні глядачі також приходили на ці зустрічі. Кілька вистав були доступні для людей з інвалідністю. Одна вистава з позаконкурсної програми гралася польською жестовою мовою із польським перекладом, конкурсна програма від Каліського театру супроводжувалася аудіодескрипцією та сурдоперекладом. А один вечір взагалі закінчився silent disco просто неба, що також було організовано в рамках фестивалю.

Единбурзький Фріндж – також унікальний досвід і мені дуже приємно, що завдяки підтримці Британської Ради в Україні вдалося там побувати і взяти участь в роботі журі премії TotalTheatre Awards, яка відзначає постановки в таких напрямах, як сучасний devised theatre (постановки, створені не за готовими драматургічними текстами), новий цирк, сучасний танець, візуальний/фізичний театр, інновації, експеримент та робота з формою, а також постановки початківців у цих галузях.

Два роки тому, також за підтримки Британської Ради, на фестивалі побувала група з чотирьох українців: Ірина Чужинова, Тамара Трунова, Антон Овчінніков і Вікторія Швидко. Цього року були дещо інші принципи відбору, Британська Рада фінансувала участь як членів журі 6 експертів з України, Туреччини, Грузії та Казахстану. У підсумку я була лише одним представником від України в групі асесорів (28 осіб), які переглядали загалом трохи більше 580 вистав і сформували шорт-лист із 22 вистав для другого туру.

Total Theatre Awards (або Премія тотального театру) – це відзнака, спрямована на підтримку інноваційних вистав, створених не на класичних чи сучасних драматургічних текстах. Тобто сама суть, текст і форма вистави вимальовується протягом репетицій. У постановці можуть використовуватися певні інноваційні винаходи, пошуки нового кшталту існування актора на сцені. Це досить часто не схоже на те, що ми зазвичай іменуємо театром. Це може бути сучасний танець, сучасний цирк, фізичний театр. Є акцент на митцях чи групах початківцях, які працюють не більше 5 років. Це одна з багатьох премій, що існують на Единбурзькому Фрінджі. Завдяки їй незалежні митці можуть отримати імпульс для подальшого руху і розвитку, фінансову підтримку.

Премії Total Theatre Awards вже 20 років. Останні 10 нею опікується Джо Кроулі, яка кілька років тому приїздила в Україну і розповідала про роботу премії. Саме тоді готувалася перша поїздка українців на Фріндж. Адміністративна група премії – 5 осіб. Вони приймають заявки від театрів-учасників і тих, хто хоче переглядати вистави, та формують сітку переглядів.

Зазвичай вистава, номінована на премію, переглядається трьома різними членами журі і обговорюється. Формується shortlist, а далі з нього вже вибирають переможців. Усього 6 номінацій. Процес перегляду і формування короткого списку номінантів ділиться на дві частини: перша – група асесорів, які переглядають усі заявки, формуючи шорт-лист, друга – група суддів, які переглядають шорт-лист і вибирають переможців. Цьогоріч був найкоротший шорт-лист – 22 претенденти у 6 номінаціях. В основного журі є тиждень на перегляд цих вистав. А в асесорів 2 тижні для формування шорт-листа. Я була саме серед останніх. Передивилася 40 вистав.

Робота і асесорів, і журі базується на волонтерських засадах, за роботу ніхто не платить. У моєму випадку Британська рада оплачувала проїзд і проживання. Ще була група бельгійських експертів, перебування яких на Фрінджі фінансувалося Фландрським центром культури. До складу як асесорів, так і журі можуть увійти різні театральні професіонали – продюсери, режисери, куратори, перформери, критики, фотографи.

Так, мушу сказати, що серед переглянутих вистав були такі, які справили на мене шокуюче враження, я досі думаю про деякі побачені шоу – чи взагалі це театр, і де лежить, наприклад, межа між порнографією і мистецтвом. Але більшості з побачених спектаклів я не можу відмовити у головному – у спробах в різний спосіб говорити про сучасні і болючі проблеми. Наприклад, одна з переглянутих мною вистав, що не ввійшла до шорт-листа, бо була радше сторітеллінгом – Rami. In the frontline (пряма мова, оповідь єгипетського співака Рамі Ессама про його шлях до мистецтва і участь у протестах на майдані Тахрір).

Більшість постановок, які мені сподобалися, опинилися в шорт-листі та отримали премію Total Theatre Awards. Наприклад, одна з переможців у номінації інновації, експеримент і робота з формою – «Our Carnal Heart» «наші хтиві серця». Виконавиця головної ролі і авторка проекту – актриса Рейчел Марс. Окрім неї у виставі ще представлений хор – 4 перформерки, які сидять серед глядачів.

У цьому разі йшлося не про політичні події, а про цілком зрозумілі і проблемні для нас речі – невситиме бажання бути кращим, стремління до успіху, відчуття, що завжди, навіть у найближчому колі є хтось, кому щось вдається краще, ніж нам самим, і як ми даємо раду собі з такою заздрістю і відчуттям внутрішнього незадоволення. Про вплив і впливовість, якими ми наділяємо соціальні мережі і як ми, напевно самостійно, женемося за новими лайками, френдами чи фолловерами. Ці теми поставлені у точній, витонченій, мінімалістично вивіреній театральній формі, що часом нагадувала симфонію, часом – якийсь відьомський ритуал.

Ще однією цікавою виставою була «Пальміра», яку створили два перформери, француз Бертран Леска і грек Насі Вуцас, одні з переможців минулорічної премії. Пальміра – одне з міст Сірії. Проте посилання до Сірії ми маємо тільки в назві вистави, все інше – існування, співіснування, взаємодія двох звичайних людей, радше взаємодія агресора і жертви. На сцені два стільці, коробка з битими тарілками і однією цілою, драбина, дві платформи на коліщатках, що рухаються, комп’ютер.

Публіка спостерігає, як одна людина провокує іншу, знущається над нею, пробує, чи далеко може зайти у своїх знущаннях, маніпулювати жертвою і навіть глядачами. Приходить усвідомлення, що ці стосунки «жертви-агресора» легко можна перенести на відносини держав, на конфлікт Сирії, навіть на нинішній конфлікт України з Росією. Що є перевірка, ескалація конфлікту. Ще страшне усвідомлення, як легко маніпулювати нами, ніби глядачами, спостерігачами. Наскільки ми маємо бути уважні й обережні, послідовні у своїх вчинках. Розрізняти, де є агресія, а де реакція жертви на агресію. Тобто у виставі є два плани – буквальний і глибоко політичний.

Я пробувала також дати відповідь на запитання, наскільки можливою є участь у фестивалі українських вистав, наскільки це доцільно. І що робити, щоб їхня участь була видимою, адже зараз протягом місяця в Единбурзі грається близько 3,5 тисяч різних вистав. Насправді, зважаючи на принципи фестивалю — така участь цілком можлива. А досвід низки наших театрів показує — що це може бути цілком успішним. Щоб стати учасником Единбурзького Фрінджу, колективи мусять самостійно оплатити оренду приміщення для показу, рекламу, комунікацію з пресою і піар своєї вистави. Власні гроші вони сплачують за житло і дорогу. Фестиваль незалежний, участь може брати будь-хто, але фінансовий бік участі беруть на себе самі колективи. Тим не менше, впродовж трьох тижнів цьогорічного форуму було зіграно близько 3500 вистав.

Однак в останні роки театральні колективи з інших країн об’єднують свої зусилля. Радше, тут вже йдеться (як у форматі Венеціанського бієнале) про представлення країною свого мистецтва, де національні куратори за підтримки своїх держав формують національні програми, знаходять локальних партнерів-продюсерів, кооперуються з операторами будівель. Цьогоріч низка арабських країн, чи, швидше, митців з різних арабських країн, представляли свою творчість в рамках програми «Арабська весна», Бельгія представляла програму «Велике у Бельгії», свою окрему програму мали також, наприклад, Канада, Нова Зеландія.

Підготувала Вікторія Котенок

Журнал «Український театр» (№5-6, 2017)