Ганна ЛИПКІВСЬКА
ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТРАЛЬНИЙ ФЕСТИВАЛЬ-ПРЕМІЯ “ГРА/GRA”: ДОСВІД, ТЕНДЕНЦІЇ, ПЕРСПЕКТИВИ
2018 р., тобто на третьому десяткові років від часу здобуття державної Незалежности, Україна нарешті спромоглася на власну щорічну загальнонаціональну театральну премію, хоча розмови про її потребу точилися принаймні зі середини 1990-х.
Дещо всупереч традиційному календареві театралів, які звикли вимірювати своє творче життя сезонами, “ГРА” — через специфіку державного фінансування — прив’язана саме до календарного року: прийом заявок починається в січні, а покази вистав-фіналістів проходять останнього тижня листопада.
Історія
На теренах колишнього СРСР першою “ластівкою” серед театральних премій стала заснована 1992 р. “Київська пектораль”, яку одразу неофіційно стали називати київським театральним “Оскаром”. Від початку і до сьогодні вона має два співзасновники — управління/департамент культури Київської міської державної адміністрації та Київське (творче) відділення Спілки театральних діячів України (нині — Національної). Перший на початках був представлений тодішнім її очільником М. Чембержі, другий — головою відділення М. Рушковським, а також С. Гріном та М. Губенковим. Експертну групу набирали під керівництвом соціолога та мистецтвознавця О. Семашка серед фахівців (критиків, науковців, журналістів) за методом „снігової грудки“ (snow-ball); до розгляду автоматично брали всі без винятку річні прем’єри професіональних театрів Києва. Назву премії також визначали за відкритим конкурсом поміж численних пропозицій — і спинилися на „Київській пекторалі“. Це прив’язало театральну відзнаку до одного з найвідоміших артефактів з тих, що зберігаються у Музеї історичних коштовностей України,— золотої пекторалі, нагрудної прикраси скіфського царя (ІV ст. до н. е.), знайденої у кургані Товста Могила на Дніпропетровщині у 1970-ті рр.
Кількість та назви номінацій “Київської пекторалі” варіювалися, але незначною мірою: зберігався “класичний” набір (найкращі драматична та музична вистави, вистава для дітей, режисура, чоловіча/жіноча ролі першого та другого планів, режисура, музичне оформлення, сценографія, пластичне вирішення; надалі додалися камерна сцена, режисерський та акторський дебюти).
Перше урочисте вручення “Пекторалі” (враховували прем’єри 1991—1992 рр.) відбулося 27 березня 1993 р. у Міжнародний день театру.
Почесним гостем церемонії був Олег Єфремов — на той момент голова Конфедерації театральних спілок країн СНД, посталої на місці Спілки театральних діячів СРСР. Він підтримав та взяв на озброєння ідею премії, тож невдовзі в Росії з’явилася „Золота маска“ (перше вручення — 1995 р.) — грандіозний проєкт, який охоплює всю географію РФ, має численні експертні ради з окремих театральних жанрів, наразі включає у себе 37 номінацій, крім спеціальних, та фінальний фестиваль, програма якого налічує понад 70 вистав. Такі масштаби не мають дивувати — коли зауважити економічні/фінансові можливості РФ, а також те, що, на відміну від України, там збереглося успадковане від СРСР розуміння театру/мистецтва як ідеологічної інституції, однієї з опор режиму а відтак — “підгодовування” її, зокрема, через СТД Росії, її структури та проєкти.
І тоді вже в Україні, за незжитою “колоніальною” звичкою, стали казати: от би й нам власну “Маску”!
Минали роки. У Латвії з’явилася “Ніч лицедіїв” (1993), у Грузії — “Дуруджі” (1998), у Вірменії — “Артавазд” (2002), у Білорусі — Національна театральна премія (2011).
“Київська пектораль” розгубила свій первісний потенціал — нині вона “накриває” театральне життя столиці вибірково, а не повністю, до того ж експертів (причому на безоплатних засадах, хоч бюджет у премії є) делеґують самі театри, що порушує базовий принцип незалежности суддівських рішень.
Змінювалися керівництво, структура і сама назва Міністерства культури України. Періодично ідея загальнонаціональної премії виринала з небуття (зокрема, серйозне зрушення назрівало за президентства В. Ющенка за дорученням тодішнього міністра культури О. Білозір 2005 р.), розроблялися чергові пропозиції — але лише для того, аби бути похованими у міністерських “надрах”.
Сьогодення
Наріжною проблемою сучасної України — у всіх сферах, включно з державотворенням, національним законодавством тощо — є особистісно орієнтована, а не інституціональна система. Ніхто за майже 30 років навіть не спробував створити у численних сферах суспільного життя (у тому числі у театральній галузі) такі правила гри, які мінімально залежали б від особистих рис виконавців. Кожне наступне керівництво держави може настільки легко й швидко “обнулити” здобутки попередників (як це відбулося у 2010—2013 та 2019—2020 рр.) саме тому, що не створено дієвої системи стримувань та противаг. Правове невігластво сягає таких масштабів, що, приміром, Ірина Подоляк — ініціатор прийняття Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження контрактної форми роботи у сфері культури та конкурсної процедури призначення керівників державних та комунальних закладів культури”, яким, зокрема, безальтернативно передбачене суміщення посад директора та художнього керівника театру,— стверджує, що вона “не писала закон для злочинців. Невже кожен директор, який виграв конкурс, хоче тільки красти державні кошти, невже в нього немає жодних інших амбіцій!” [1] Очевидно, що законодавець (а нині високопосадовець) апелює до особистих рис потенційного керівника, які у правовій системі взагалі мають залишатися “за дужками”.
Відтак життя конкретного театру, міста, країни загалом і досі залежить від того, хто опиниться на чолі колективу, населеного пункту, области… Пощастить — розпочнеться рух, відбудуться зміни, не пощастить — отже, треба чекати наступної кадрової зміни, здебільшого — вимушеної.
Саме так 2017 р. Л. Танюка (1938—2016) на чолі Національної спілки театральних діячів України замінив Б. Струтинський, народний артист України, генеральний директор — художній керівник Київського національного театру оперети.
Новообраний голова НСТДУ, підтриманий так само новою командою (насамперед Р. Держипільським як куратором реґіональних проєктів), побачив у премії важливу складову „перезавантаження“ Спілки, створення — на противагу звичному “хуторянству” — єдиного загальноукраїнського театрального простору.
Політична воля, підкріплена бюджетним фінансуванням (не надлишковим, але достатнім для початку), одразу ж запалила “зелене світло” перед фахівцями, котрі так довго чекали старту. Тож не минуло й пів року, як був юридично оформлений та запущений у дію щорічний Всеукраїнський театральний фестиваль-премія.
При цьому підготувати установчі документи виявилося значно легше, ніж придумати назву. Хоча відповідний конкурс у соцмережах і був оголошений, пропозиції крутилися навколо шаблонних “софітів”, “театронів” та, як сказав би С. Жадан, “вишиваних рушничків”.
Найвідоміші у світі театральні премії названі на честь видатних митців — акторки та режисерки Антуанетти Перрі (Tony Award) у США, актора Лоуренса Олів’є — у Великій Британії, режисерів Альфреда Радока — у Чехії та Конрада Свінарського — у Польщі. Найекзотичніше вчинили вірмени, “задіявши” царя Артавазда ІІ, котрий жив у І ст. до н. е., але вважається засновником вірменського національного театру.
Проте ім’я Леся Курбаса вже було “зайняте” державною премією для режисерів, так само, як імена А. Бучми — мистецькою премією “Київ”, М. Заньковецької, М. Крушельницького, С. Данченка, В. Афанасьєва, Ф. Нірода, П. Саксаганського, М. Садовського — внутрішніми преміями НСТДУ.
Внаслідок майже 5-годинного мозкового штурму народився чинний варіант — слово-визначення, котре водночас є абревіатурою. Наріжний камінь мистецтва театру: “гра”. Латинське GRA в даному разі розшифровується як Great Real Art — Велике Справжнє Мистецтво.
Робоча група, яка працювала над Положенням про фестиваль-премію [2], звісно, ознайомилася із закордонними аналогами. Але вирішила не наслідувати їх, бо багато подібних, некритично калькованих схем (у царині грантів, в освітній галузі тощо) не працюють на вітчизняному ґрунті або працюють викривлено. Відтак було створено ориґінальний алгоритм, який поєднав у собі премію та фестиваль, причому такий, який є не презентацією переможців, а завершальним, третім етапом їх визначення.
Отже, професіональні театри будь-якої форми власности — національні, комунальні, приватні, антрепризні та інші — щороку висувають одну зі своїх прем’єр; таке саме право мають громадські організації, статутна діяльність яких пов’язана з театральною галуззю. Експертна рада, яка складається з десяти фахівців (театро- та музикознавці, культурологи, журналісти), переглядає додане до заявки відео (повну версію або ж немонтований фраґмент вистави — бо шляхом нарізання-склеювання можна створити значно виграшніше враження, яке не відповідатиме реальній картині) та складає лонг-лист до 30 вистав. Ці вистави експерти переглядають уже наживо, голосують і визначають до 12 учасників підсумкового фестивалю.
Для повноти картини бажано було б, звісно, виходити на “трійки” номінантів, розширивши програму фестивалю до 18 вистав, але наразі цього не дозволяють бюджет та інші ресурси.
На підсумковому фестивалі, який проходить у Києві, працює уже не Експертна рада, а журі: воно складається винятково із закордонних фахівців — режисерів, продюсерів, критиків, журналістів, та визначає шість переможців (найкращі драматична, камерна — до 150 глядачів, для дітей, музична, хореографічна/пластична та експериментально-/пошукова вистави), а також розподіляє індивідуальні номінації — за найкращу режисуру, сценографію, жіночу та чоловічу ролі, музичне та пластичне рішення.
Тут є декілька моментів, на яких треба спинитися детальніше.
По-перше, за такої системи велика відповідальність лягає на самі театри. У Положенні закладений принцип: “один заявник — одна заявка”, і тут уже сам театр визначається з тим, у якій номінації він проявить себе найяскравіше, яка з прем’єр представить його якнайкраще, і взагалі — чи випустив він у тому чи іншому календарному році конкурентоспроможний продукт. Утім є одна “шпаринка”: не лише театри, а й громадські організації, котрі провадять відповідну діяльність та існують уже тривалий час, можуть висувати претендентів від себе — за згодою театрів, якщо вистава є спільним, міжнародним та іншим проєктом. За такою схемою у лонг-листі першої “ГРИ” Національна оперета була представлена двома виставами — власноруч заявленою “Ханумою” („музична“ номінація) та переможцем театральної програми Британської Ради в Україні — “Під небом синім”, презентованим ГО “Театральна платформа” (“пошуково-експериментальна вистава”), а до лонг-листа другої “ГРИ” ввійшли дві прем’єри Одеського українського театру ім. В. Василька, які подали різні заявники.
Загалом, судячи з того, як довго та вдумливо учасники зазвичай обирають свою прем’єру для подання на конкурс, фестиваль-премія, між іншим, спонукає самі колективи та керівництво театрів до самоаналізу, тверезого погляду на свої здобутки та прорахунки, співвіднесення себе із загальним контекстом.
По-друге, принциповим було забезпечити максимальну незалежність експертів. У Положенні окремо й чітко зазначено: членами Експертної ради можуть бути лише ті фахівці, котрі “не перебувають у постійних трудових відносинах з певним театрально-мистецьким закладом/колективом, який має право брати участь у конкурсному відборі, оскільки це спричиняє конфлікт інтересів”.
Зрозуміло, що критики, мистецтвознавці, журналісти, давно й активно інтеґровані у вітчизняний театральний простір (а інших до Експертної ради і не кооптують), не можуть бути стовідсотково “стерильними” — є власні естетичні смаки, є особисті стосунки, є певний професійний “шлейф”, що формується десятиліттями… Та принаймні інституційну залежність треба було виключити — як і закласти в Положення також щорічну мінімальну двадцятивідсоткову (тобто на 1/5) ротацію Експертної ради. При цьому щорічна ротація міжнародного журі становить 100 відсотків.
Звісно, щодо кожного конкурсу завжди лунають докори, буцімто судді “протягують” своїх, і все це — корпоративна змова. Але як зробити заявки “анонімними”? Навіть коли хтось з експертів не чув про якусь прем’єру, він упізнає на відео акторів та/або локацію.
По-третє, схему визначення переможців в індивідуальних номінаціях, котрі з’явилися на другий рік існування “ГРИ”, самі організатори вповні усвідомлюють як недосконалу. Відомо, що вартісні акторські роботи, сценографія чи пластика часто виникають у виставах, які, коли оцінювати їх загалом, не можуть претендувати не те що на перемогу, але й інколи на входження до шорт- або лонг-листа. Але презентувати у півфіналі-фіналі кожну виставу, в якій є, наприклад, окрема високоякісна акторська робота,— це вдвічі збільшувати лонг-, а надалі — шорт-лист. Розв’язати цю проблему наразі не видається можливим, тож члени журі визначають переможців в індивідуальних номінаціях у рамках тих самих 12 вистав. 2019 р. це було зроблено вперше. Не обійшлося без парадоксів — так, неочікувано відзначено як найкращу роботу актриси не у головній, а у другорядній ролі (І. Калаба у виставі “Фрекен Юлія” А. Стріндберґа Київського театру “Золоті ворота”), але, з другого боку, це є важливим свідченням незаанґажованости членів журі та непередбачуваности, тобто незапрограмованости їхніх рішень.
Нарешті, широку та бурхливу дискусію спричинив брак окремої номінації “за найкращу виставу театру ляльок”. У Положенні щодо цього сказано: “Вистави лялькового / анімаційного формату можуть бути заявлені та відзначені у всіх номінаціях”. Деякі керівники театрів ляльок побачили в цьому дискримінацію, невизнання анімації як самодостатнього сценічного формату, неповагу до їхньої праці. Проте цю точку зору спростовано навіть суто статистично: якби “лялькарів” загнали в окрему “резервацію”, то до неї могли б потрапити щонайбільше п’ять театрів. А у лонг-листі першої “ГРИ” їх було аж сім: 4 — серед вистав для дітей (переміг Чернігівський театр ляльок), 1 — серед драматичних (“Уявний хворий” за Мольєром О. Дмитрієвої, Харківський театр ляльок ім. В. Афанасьєва), 1 — пошуково-експериментальних (“Гамлет” О. Кравчука, Львівський театр “І люди, і ляльки”), 1 — камерних (“Олеся” за І. Купріним І. Уривського, Одеса). До того ж, у сучасному театрі ляльок стільки “живого” плану, що назвати уповні „ляльковими“ вистави О. Дмитрієвої або “Баб Бабеля” режисера В. Корняга (Одеський театр ляльок, 2018 р.) та змусити їх змагатися з “Козою-Дерезою” (Дніпровський театр актора і ляльки, 2017 р.) або подільськими казками (“Пливе човен, казок повен”, Рівненський театр ляльок, 2018 р.) було б принаймні некоректно та некваліфіковано.
Статистика
На першу “ГРУ”, яка відбулася 2018 р. (змагалися прем’єри 2017 р.), подано 70 заявок. На другу (за підсумками 2018 р.) — 83.
Географія учасників одразу ж виявилася широкою та репрезентативною — від Закарпаття до Приазов’я, від півночі Слобожанщини до Таврії. Була представлена переважна більшість обласних центрів України, при цьому театри, які працюють далеко від столиці та міст-мільйонників (Берегове, Маріуполь, Мукачеве, Сєвєродонецьк), чим засвідчили свою належність до загальноукраїнської театральної спільноти.
На другий рік на місце Берегового, Кривого Рогу, Житомира, Сєвєродонецька, Запоріжжя, котрі, вочевидь, вирішили зробити творчу паузу, прийшли Ніжин та Чернівці. Доєдналися такі потужні „гравці“ — колективи з історією, авторитетом,— як театри ім. В. Василька та Національна опера з Одеси, Харківський театр ім. Т. Шевченка, Київські театри на Подолі та драми і комедії, Львівський театр ім. Л. Курбаса. Стабільно представлені у „ГРІ“ Рівне, Полтава, Вінниця, Івано-Франківськ, Тернопіль, Суми, Хмельницький, Біла Церква, Дніпро та Харків. Абсолютний чемпіон — Львів: на “ГРУ-2019” надіслали заявки ВСІ тамтешні державні театри, за винятком Національного драматичного театру імені М. Заньковецької, причому чотири з них увійшли до лонг-листа.
Загалом у “ГРІ” взяли участь театральні колективи 28 міст України. У двох шорт-листах представництво розділилося навпіл: на 12 столичних постановок — стільки ж вистав з Одеси та Чернігова (по 2), Львова, Харкова, Миколаєва, Рівного, Івано-Франківська, Берегового, Дніпра, Кривого Рогу.
Очевидним стало підвищення художньої якости тих прем’єр, котрі висунуто театрами на розгляд експертів на другий рік існування фестивалю-премії. Дебют згаданих „важковаговиків“ одразу підняв загальну “планку”. Та й ті, хто вже випробував себе тогоріч, значно відповідальніше поставилися до участи у “ГРІ” — адже всі бачили рівень переможців і розуміли, з чим і з ким порівнюватимуть їхні роботи.
Також ця географія, на противагу очікуванням (скажімо, у “Золотій масці” роками то тліє, то знову спалахує конфлікт щодо представництва московських та петербурзьких театрів — і “решти Росії”), не є “києвоцентричною”: на першу “ГРУ” столичні театри подали лише 17 заявок, тобто менше, ніж чверть, на другу їх побільшало — очевидно, спрацював розголос у професійних колах та ЗМІ навколо публічних подій проєкту (оголошення шорт-листа, підсумковий фестиваль із яскравою церемонією нагородження переможців).
Отже, на першому фестивалі тріумфували, поряд з Києвом, Чернігів (двічі), Івано-Франківськ та Миколаїв. Наступного року столиця взяла реванш — п’ять номінацій-переможців, “розбавлених” Львівською національною оперою ім. С. Крушельницької. Очевидно, що системи тут бути не може — хтось “вистрілює” нині, хтось робить паузу чи зупиняється у “півфіналі”
Те саме стосується і номінацій: у “ГРІ-2018” лідирували камерна та пошуково-експериментальна, а пластично-хореографічна пасла задніх, у “ГРІ-2019” найшаленіша боротьба точилася серед драматичних вистав великої сцени, пластична виявилася напрочуд гостроконкурентною, натомість камерна та експериментальна дещо відійшли у затінок. А от брак сучасних підходів та слабка конкуренція у „дитячій“ номінації, на жаль, хронічні.
Зрештою, шлях до перемог зрозумілий: запрошуйте на постановку „топових“ режисерів, зацікавлюйте їх — і буде вам щастя.
Принципова позиція організаторів фестивалю-премії — не розділяти театри на державні/недержавні, висуваючи до всіх рівні вимоги та надаючи рівні можливості. Такі колективи (Дикий театр, Майстерня Миколи Рушковського, “Open Opera Ukraine” — переможець “ГРИ-2019” з бароковою оперою Г. Персела “Дідона та Еней”, “Мізантроп”, незалежний проєкт “Театральна біржа”, “Театральна лабораторія”, Сцена 6, Creator? Post Play Театр — Театр Переселенця, продюсерська компанія ТЕ-АРТ, Театр тіней “Teulis” та ін.) становили близько 20 відсотків загальної кількости учасників обох років.
Загалом це, звісно, не охоплює увесь театральний простір України (у якому близько 130 державних театрів і принаймні вдвічі більше недержавних), але, по-перше, “ГРУ” зорієнтовано на мобільних, тих, хто відчуває себе у тісному зв’язку із загальним контекстом (це саме та “активна меншість”, яка завжди і скрізь штовхає процес вперед), а по-друге, багато хто подивився на рівень фіналістів і, треба думати, зробив якісь висновки щодо власного стану та перспектив.
“А судді хто?”
Експертна рада фестивалю-премії формується керівництвом НСТДУ і складається з десяти осіб. Нині її сформовано уже втретє, як і дорожню карту “ГРИ-2020”: прийом заявок — до 15 березня, оголошення лонг-листа — 27 березня, у Міжнародний день театру, оголошення шорт-листа — 10 липня, підсумковий фестиваль — 22—28 листопада.
Усі три каденції у складі Експертної ради перебувають доктор мистецтвознавства, професор, керівник експертно-аналітичного напрямку діяльности НСТДУ Г. Веселовська, театрознавець, журналіст, головний редактор часопису „Театрально-концертний Київ“ Л. Олтаржевська та авторка цих рядків. Наразі доєдналися Ю. Бентя, музикознавець, музичний і театральний критик, архівіст, журналістка, Е. Загурська — театральний критик, журналістка, психолог, О. Либо (м. Харків) — театрознавець, координатор і куратор театральних і соціально-мистецьких проєктів, С. Максименко (м. Львів) — театрознавець, театральний критик, заслужений журналіст України, В. Рубан — режисер, хореограф, перформер, засновник і директор продюсерського центру Ruban Production ITP, О. Стельмашевська — PR-фахівець, мистецтвознавець, театральний і музичний критик, театрознавець, журналістка, директор PR-агенції „Дель Арте“, Ю. Сущенко — культуролог, журналістка, PR-менеджер, організатор культурних проєктів, медіа-куратор мистецьких акцій та фестивалів, культурний оглядач видання „Одесская жизнь“.
У попередні роки до складу Експертної ради також входили знані критики С. Васильєв, О. Вергеліс та А. Підлужна, музикознавці Л. Морозова, А. Ставіченко, О. Голинська, Львів уособлювала М. Гарбузюк, Харків — Я. Партола.
Зрозуміло, що хотілося б ширшого представництва різних міст України. Але наразі це не можливо через утруднену логістику (на другому етапі експерт має переглянути наживо не менше 70 відсотків вистав, а це 21 показ у різних куточках країни), брак кваліфікованих кадрів на місцях та у разі наявности цих кадрів — їхньої офіційної афельованости із „заявкоподавачами“ — як наявними, так і потенційними.
До складу міжнародного журі „ГРИ-2018“ входили Л. Акерлунд, режисер, генеральний директор — художній керівник Комік-опера Гельсінкі (Гельсінкі, Фінляндія), Й. Вайткус, режисер театру і кіно (Вільнюс, Литва), І. Гогія, режисер, художній керівник державного драматичного театру ім. С. Ахметелі (Тбілісі, Грузія), М. Квасневська, театрознавець, редактор журналу „Дидаскалія: Театральний журнал“ (Краків, Польща), Н. Пейн, директор Opera Europa (Лондон, Велика Британія), а „ГРИ-2019“ — журналіст, музикознавець та музикант Д. Топп (Кельн, Німеччина), історик, педагог, громадський діяч А. Бала (Варшава, Польща), генеральний директор Національного театру „Іон Дачіан“ Б. Іонеску-Балло (Бухарест, Румунія), драматург, публіцист, театральний критик Т. Ірмер (Берлін, Німеччина), театральний критик, перекладач, драматург Ж. Лашкевич (Мінськ, Білорусь).
Переможці фестивалю-премії „ГРА-2018“:
— найкраща вистава для дітей — “Ангелик, що загубив зірку” Н. Шейко-Медведєвої (Чернігівський театр ляльок ім. О. Довженка, режисер В. Гольцов);
— найкраща пошуково-експериментальна вистава — “Гамлет”, нео Опера-жах за В. Шекспіром (Івано-Франківський театр ім. І. Франка, режисер Р. Держипільський);
— найкраща вистава камерної сцени — “Віталік” В. Ченського (Київський дикий театр, режисер М. Голенко);
— найкраща музична вистава в жанрі опери/оперети/мюзиклу — “Дідона та Еней” Г. Персела (ГО “Open Opera Ukraine”, режисер Т. Трунова);
— найкраща драматична вистава — “Вій” Н. Ворожбит (Чернігівський театр ім. Т. Шевченка, режисер А. Бакіров).
Перемогу у “низькоконкурентній” номінації “за найкращу пластичну/хореографічну” виставу вирішено не присуджувати. Натомість журі виділило спеціальний приз другій камерній виставі шорт-листа — “Тату, ти мене любив?” за Д. Богословським Київського театру “Золоті ворота” (режисер С. Жирков), а також окремим рішенням відзначило О. Студзінську за роль Жанни Д’Арк у рок-опері “Біла ворона” Г. Татарченка — Ю. Рибчинського Миколаївського українського театру драми та музичної комедії.
Переможці фестивалю-премії “ГРА-2019”:
— найкраща вистава для дітей — опера Ю. Шевченка “Король Дроздобород” (театр опери та балету для дітей та юнацтва, режисер Д. Тодорюк);
— найкраща пошуково-експериментальна вистава — “Світ у горіховій шкаралупі” в постановці Д. Захоженка “за ідеями з книг Стівена Хокінга” (Київський новий драматичний театр на Печерську);
— найкраща вистава камерної сцени — “Фрекен Юлія” А. Стріндберґа (Київський театр “Золоті ворота”, режисер І. Уривський);
— найкраща пластична/хореографічна вистава — “Правда під маскою: “Весна священна / Пульчинелла” І. Стравінського (Львівська національна опера ім. С. Крушельницької, хореограф М. Алджері, Італія);
— найкраща вистава у жанрі опери/оперети/мюзиклу — “Скрипаль на даху” (Київська національна оперета, режисер Б. Струтинський);
“Погані дороги” Т. Трунової за Н. Ворожбит (“найкраща драматична вистава”).
Індивідуальні номінації журі розподілило так: три відзнаки отримав “Коріолан” В. Шекспіра Київського національного театру ім. І. Франка (найкраща чоловіча роль — М. Рибалевський—Коріолан, найкраща сценографія — П. Богомазов, найкраще пластичне рішення — Олексій Бусько); дві — “Погані дороги” (найкраща режисура — Т. Трунова, найкраще музичне оформлення — А. Гурезов), одну — “Фрекен Юлія” (найкраща жіноча роль — І. Калаба—Крістіна).
Тренди
Перший основний тренд, виявлений двома “сезонами” “ГРИ”,— децентралізація. Театр України наочно постав у ній “некиєвоцентричним”.
Це цілком об’єктивно: Україна — не Росія, де ХХІ ст. закінчується за МКАДом, а далі починаються різні варіанти й комбінації рудиментів минулого. У нас все вартісне — цікаве, незвичне, драйвове, резонансне — в театральному житті країни розподіляється на її мапі не за географічним принципом, а за персоналіями. І тут згадувана вже „не інституціональність“ вітчизняного театру виявляє себе якнайвиразніше.
Згадаємо, як фіґурував в інформаційному просторі Чернігівський театр ім. Т. Шевченка 10—12 років тому: голодування частини трупи під облрадою, протистояння всередині колективу, про вистави — жодного поголосу. Нині ж, за творчого керівництва А. Бакірова та адміністративного — С. Мойсеєнка, “Комедія помилок”, “Різдвяна ніч”, “Вій” вже об’їздили Україну та Польщу, зібравши різноманітні відзнаки. А. Бакірова наввипередки кличуть на постановку найбільші театри країни — проте він віддає перевагу тому, аби “обробляти власний сад”.
Та сама історія з уславленим Харківським театром ляльок ім. В. Афанасьєва: кожна вистава, створена творчим тандемом режисера О. Дмитрієвої та художника Н. Денисової (від “Їжачка з туману” до чеховського “Вишневого саду”, шекспірівських “Короя Ліра” та “Гамлета”, мольєрівського “Уявно хворого”), а надто дві з них, представлені у шорт- та лонг-листах “ГРИ”,— довгоочікувані та обговорювані.
Свого часу, у 1990-ті рр., потужно заявив про себе новостворений Закарпатський угорський театр з Берегового. Його керівник А. Віднянський незмінно входив в обойму найзнаніших молодих режисерів на широких теренах від Будапешта до Санкт-Петербурга. Надалі він з групою акторів переселився до Угорщини і Берегове “зникло” з театральної мапи України. Чи є той театр, що там нині робиться? — Такі питання театрали ставили останні десять років, але відповіді не отримували. А завдяки режисерові О. Мельничуку, який досить несподівано для всіх надіслав заявку та дійшов зі своєю виставою “RH+” до шорт-листа першої “ГРИ”, він, хочеться сподіватися, повернеться в загальноукраїнський театральний контекст.
Маленький театрик “І люди, і ляльки” був не надто помітний серед відомих львівських сцен, але прийшов до нього легкий на підйом О. Кравчук — і понеслося: “Божественна комедія ан Данте”, “Розколяда”, “Гамлет”, “Пустостан”… Власний щорічний фестиваль, поїздки по всій Україні, а також до Польщі, Чехії, Білорусі. Трохи не вистачило “Гамлетові” до шорт-листа “ГРИ-2018”, але про цей театр нині знають скрізь.
А завдяки Р. Держипільському Івано-Франківськ у туристичному сенсі перестав бути лише “транзитни” пунктом“ на шляху до Буковелю. Театральний порт “Порто Франко” (спершу “морський”, згодом “повітряний”) добряче струснув всю Україну (заради справедливости — це вже друга франківська театральна “хвиля”: перша була пов’язана із “Солодкою Дарусею” та “Нацією” за М. Матіос). Хто не приїхав подивитися франківського “Гамлета” у рідній локації, у фантастичному театральному підвалі, аналогів якого годі й шукати,— тому довелося дофантазовувати найцікавіше на київському показі в рамках “ГРИ”. Нині там активно працюють перший в історії вітчизняного театру головний режисер-іноземець — Ж. Одрі з Франції (“стафету“ нещодавно підхопив Сумський театр ім. М. Щепкіна, запросивши на цю посаду литовця Л.-М. Зайкаускаса) та Р. Саркісян.
Харківський театр ім. О. Пушкіна, віднедавна очолюваний С. Бичком (директор) та О. Турутею-Прасоловою (головний режисер), “проклюнувся” виставами О. Середіна “Гімнастичний козел” та “Герой нашого часу”, які зацікавили експертів і змусили пильніше стежити за тим, що там відбуватиметься надалі.
“Поза зоною доступу” десятиліттями перебував Сумський театр ім. М. Щепкіна — аж ось нови”директор М. Юдін запросив головним режисером А. Меженіна, той затягнув туди ще молодших А. Вусика та Р. Козака… І вже “Лісова пісня” останнього — у лонг-листі “ГРИ-2018”.
Що були в списках київських комунальних театрально-видовищних закладів іще декілька років тому “Золоті ворота” та Малий драматичний, що не було б їх там — не помітив би ніхто, крім планового відділу та бухгалтерії департаменту культури КМДА. Нині нові “Золоті” С. Жиркова (а з моменту його переходу до Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра — Кс. Ромашенко) — скрізь, а “майданчик молодняка” у перезавантаженому Малому драматичному на чолі з Д. Весельським видає “на-гора” креативні проєкти і привертає до себе особливу увагу “Холодною м’ятою” — першою постановкою новел Г. Тютюнника (лонг-лист “ГРИ” та “Київська пектораль” за найкращий дебют режисерці А. Огій).
М. Берсон у Миколаєві (його театральна “держава в державі” — український театр драми і музичної комедії — працює як добре злагоджений механізм уже майже 30 років), О. Книга у Херсоні, О. Бельський та його “Академія руху” у Кривому Розі — ті, завдяки кому їхні міста не губляться на театральній мапі.
Протилежні приклади, докази від зворотного: розбурхав П. Ластівка Волинський театр ім. Т. Шевченка — “Кармен”, “Дон Жуаном”, “Гамлетом”, “Назаром Стодолею”, палкими публіцистичними виступами на сайті та у соцмережах, реґулярними гастролями в Києві — усі знали, що є такий театр. Залишив він Луцьк, і “далі — тиша”… Тепер продовжуємо чекати у “ГРІ” на очолюваний ним Черкаський театр ім. Т. Шевченка — і шкодуємо, що знов і знов відкладається його відкриття після ремонту, тож творча команда не у змозі повноцінно реалізовувати свої задуми…
Якісно новий імпульс з приходом О. Ковшуна отримав Харківський ТЮГ. “Пригоди Незнайки” за М. Носовим, “Уті-Туфті” Б. Поттер та “Капітан Фракас” Т. Готьє, україно-німецький проєкт “Депеш Мод” за С. Жаданом та “Усе життя попереду” за Е. Ажаром — цілковито ексклюзивний репертуар. Тепер цей ексклюзив разом з О. Ковшуном “переїхав” на протилежний бік Лопані, до театру ім. Т. Шевченка, де невдовзі з’явився “Замок” за Ф. Кафкою (лонг-лист “ГРИ-2019”). Натомість ТЮГ відтоді проявився в інформаційному просторі лише один раз — через звільнення з посади на сесії Харківської обласної ради 5 грудня 2019 р. його директора внаслідок конфлікту інтересів згідно із законом про запобігання корупції.
З’явився М. Гринишин у Хмельницькому — вийшла резонансна “Циганка Аза”, приїхав він до Чернівців — відбулася потужна “Земля” за О. Кобилянською. Залишив ці міста — “далі — тиша”.
Хто востаннє чув щось позитивне про Криворізький театр ім. Т. Шевченка? Одеський російський? Їхні заявки на першу “ГРУ” набрали мінімальні бали. А Молодіжний театр з Дніпра? Дрогобич? Харківська музкомедія?
Відтак другий тренд — значний розрив між “передовиками” та тим “хуторянством”, яке становить генетичну хворобу вітчизняного театру. Досі лишається поза загальним контекстом низка “колгоспів “Тихе життя” — театри Кропивницького (передусім музично-драматичний), Луцька (і “великий”, і ляльок), обидва театри ляльок Києва, Чернівецький театр ім. О. Кобилянської, Коломийський театр ім. І. Озаркевича.
Причому “хутір” — поняття геть не географічне, їх і у столиці чимало.
Так, осторонь “ГРИ” перебувають Національна опера ім. Т. Шевченка (хоча її головний режисер А. Солов’яненко, вручаючи нагороду переможцю на останній церемонії, анонсував участь свого колективу у наступному “циклі” фестивалю-премії), Національний молодий театр, Національний театр російської драми ім. Лесі Українки.
Ризикнемо припустити, що певну роль тут відіграє хронічна недовіра до “Київської пекторалі” (Театр російської драми та Молодий уже кілька років не беруть у ній участь принципово), яка автоматично екстраполюється на новий конкурс, бодай і започаткований інакшим чином, іншими людьми та на принципово інших засадах.
Театр російської драми ім. Лесі Українки вустами свого завліта Б. Куріцина взагалі публічно декларував відмову від участи у “ГРІ” через недовіру до членів Експертної ради; натомість запитання про те, які саме фахівці для театру є тоді авторитетом, залишилося без відповіді.
“Головна наша місія — об’єднати людей навколо цієї премії,— каже Б. Струтинський.— Думаю, що в цьому плані — об’єднання українського театру — нам дещо вдалося. Але переважно кожен колектив — як творча особистість й індивідуальність — обертається навколо свого творчого его. Тому це питання непросте, його не можна виміряти з допомогою математичної науки. Фестиваль-премія тільки-но робить перші кроки, має високу довіру у критиків, театралів. Але в Україні є деякі острівці, що досить складно долучаються до загальної справи… Це якщо висловитися… досить дипломатично. Тому треба багато працювати, аби пізнати цю соціологію […] Справді, це досить гучно сказано — мовляв, ми зробили премію і таким чином об’єднали весь український театр. Я вважаю, що з поняттям “об’єднання” в Україні взагалі складно…“[3]
Результати двох циклів “ГРИ” також підтвердили проблему, яка продовжує бути хронічною для вітчизняного театру: брак креативних режисерських кадрів. Вони є, вони працюють інтенсивно, але не “накривають” весь театральний процес. А. Бакіров, Д. Богомазов, М. Голенко, Р. Держипільський, О. Дмитрієва, С. Жирков, О. Кравчук, О. Мельничук, Р. Поклітару, Т. Трунова, І. Уривський (за абеткою, аби нікого не образити) — а за ними хто? Маємо на увазі передусім не камерний формат, а “великий стиль”. П. Кошка звернув на себе увагу як постановник “Орфея та Еврідіки” в Одеській опері, а ще?
Тож наразі “ГРА” виконує радше функцію фіксації трендів, ніж стимулювання появи нових імен. Втім не варто було б очікувати таких швидких результатів від проєкту, котрий наразі реалізовано лише двічі.
Нарешті, ще один тренд, який “ГРА” якраз-таки формує та “реанімує” — відновлення жанру рецензії, бодай короткої, у паперовому форматі: обов’язковим для експертів на другому етапі є написання відгуків про вистави, переглянуті наживо, і ці тексти (в середньому близько 20 вистав на кожного) надалі збираються в альманах і друкуються. На презентації першого альманаху за підсумками “ГРИ-2018” колеґа Л. Олтаржевська згадала, як казала наша спільна вчителька В. Заболотна: мовляв, правда про виставу лежить на перетині кількох рецензій. Тож ті 3, 4, 5, 6 (а деякі вистави встигають переглянути наживо і 8 чи 9 експертів) фахових відгуків про значущу для театру прем’єру — це творчий бонус для “півфіналістів” та фіксація художніх здобутків для громадськости та історії в “особі” Національного музею театрального, музичного та кіномистецтва.
Перспективи
Звісно, чим довшим буде життя “ГРИ”, тим більше вона обростатиме „повторами“, дрібними образами, незгодами, запитаннями, проблемами — мовби корабель мушлями. Через це проходять усі подібні формати. Наразі щороку доводиться вигадувати якусь “цікавинку” — індивідуальні номінації, кардинальне (не на 20, а на 60 відсотків) оновлення/омолодження Експертної ради…
Зрештою, як житиме, чим живитиметься, чому сприятиме і що нестиме в собі загальнонаціональний театральний фестиваль-премія, котрий виник і розвивається як громадська ініціатива,—залежить від кожного з нас.
Hanna LYPKIVSKA
THE UKRAINIAN THEATRE FESTIVAL AND AWARD “GRA (GREAT REAL ART)”: EXPERIENCE, TRENDS, PERSPECTIVES
In 2018, the National Union of Theatre Actors of Ukraine launched the All-Ukrainian Theatre Festival-Award “GRA”. It became the first national theatre festival-award during all the years of Ukraine’s Independence. The article describes the history and background of the festival, provides official statistics for 2018—2019, the composition of the Expert Council and the international jury. It analyses the algorithm of awarding the festival prize and the main tendencies of theatrical life in today’s Ukraine, which it displayed, i.e. decentralization and „personalization“, a narrow circle of creative directors, and self-isolation of individual theatres / cities / regions from general processes.
[1] Олійник Є. Інтерв’ю з Іриною Подоляк // Український театр.— 2017.— № 5—6.— С. 92.
[2] Цей документ, а також уся офіційна інформація про фестиваль-премію „ГРА“ розміщені на сайті НСТДУ за електронною адресою: https://nstdu.com.ua/festival/
[3] Струтинський Б. „Усім кажу, що наша ГРА — це український шоукейс“ // Дзеркало тижня.— 2019.— 1 листоп.— [Електронний ресурс].— Режим доступу: https://dt.ua/interview/bogdan-strutinskiy-usim-kazhu-scho-nasha-gra-ce-ukrayinskiy-shoukeys-328160_.html
____________________________