Київський академічний театр «Золоті ворота»

Олег Вергеліс
Білорус Д. Богославський і українець С. Жирков – мілленіали. Діти, народжені порубіжжям тисячоліть.
У кожного з них вочевидь є свої особисті і системні рахунки до ХХ ст. з його архаїчними драмами, непоправними втратами, вирубаними садами, сестрами, що не доїхали.
У Богославського – «тиха», але внутрішньо напружена п’єса, як рима до чеховської репліки: «Вот и кончилась жизнь в этом доме».
Три сестри приїжджають у будинок, але потрапляють на цвинтар. Бо минуле життя складається з надгробків.
Історія їхнього повернення і його терзань – це історія втрати кореневого ґрунту, історія взаємонерозуміння. А також історія про пошуки точки опертя в теперішньому часі, оскільки минуле й майбутнє тримають у жорстоких лещатах.
«Тату, ти мене любив?» – це крик углиб криниці минулого, що сховала таємниці цілих затонулих поколінь.

Майя Гарбузюк
Реалістично-містичний хронотоп драми збудований на традиційних для сільської культури архетипах: дому, колодязя, саду. У виставі вони не матеріалізовані, існують тільки вербально, у розмовах та репліках персонажів. Простір гри розгорнуто ушир, на всю довжину стіни, по горизонталі, він мов площинна розгортка дому, часу, тих множинних світів, які пробиваються до нас крізь містичні й реальні водночас двері, підсвічені таємничим, майже потойбічним світлом.

Анна Липківська
Олександр Ярема у ролі Дмітріча – виняткова акторська робота, в якій немає нічого «акторського» і нібито немає ніякої «роботи». Це абсолютно живий, впізнаваний персонаж. Завдяки цій виставі у просторі сучасного українського театру до архетипного образу Буни з однойменної п’єси Віри Маковій нарешті додався національний архетип Батька.
Схоже, Стас Жирков поставив цю виставу для того, аби його син (якому нині 7 років) ніколи не спитав його: «Тату, ти мене любиш?» З його власної сторінки у соцмережі, з вміщуваних на ній родинних світлин можна зробити висновок: син Жиркова росте з упевненістю, що батько його любить. Очевидно, що ця вистава – важлива річ і для самого режисера, і для багатьох глядачів, його однолітків, в кого вже є чи скоро будуть діти. Вона – не для старших, котрим уже запізно. Вона для того, аби люди вчасно зрозуміли, від яких хибних «традицій виховання» їм треба відмовитися і як їм надалі будувати стосунки зі своїми дітьми – потенційними чи вже наявними.

Алла Підлужна
Вистава вибудовується простором реалістично-містичної оповіді. Глядач потрапляє у примарний світ реальної дійсності, потойбіччя, ірреального, марень сновидінь, фантасмагорії, гри підсвідомості. Ці пласти перетинаються, накладаються один на одного, виникають у несподіваних конфігураціях. Режисер створює такий об’єм простору, в якому одночасно існують світ живих і світ мертвих. Постановник використовує театр як всемогутню машину часу, на якій можна повернутися у минуле, побачити померлих, поговорити з ними, ще раз прожити давні події і знайти відповіді на болючі питання, які хвилюють здавна і не дають жити зараз.

Ганна Веселовська
П’єса Дмитра Богословського (оригінальна назва – «Шурхіт кроків, що йдуть») ставить питання, яке рідко озвучується, а бентежить багатьох: «Чи можемо ми бути щасливі після смерті наших батьків?» Відповідь однозначна: ні, бо непоправність такої втрати нічим не компенсується у майбутньому.
…Актори, які грають у виставах Станіслава Жиркова вже стали легендарними у мистецьких колах Києва і користуються величезною популярністю у пересічних глядачів. Більшість з них володіють не просто органічністю гри, а можуть передавати межові емоційні стани свої героїв у найточніший і найвідвертіший спосіб. У них відсутні такі акторські хвороби, як фальш, награвання, пафос, що захоплюють українських артистів. Справжньої природності сценічним персонажам надає уміння виконавців деталізувати поведінку героя, через антропологічні особливості сучасної людини: ходу, манеру курити, вимовляти слова тощо.