Київський національний академічний театр оперети

Ганна Веселовська
Авторський колектив вистави, до якого увійшли режисер-постановник Тамара Трунова, композитор Богдан Решетілов, світловик Руслан Долинич, звукорежисер Віталій Симоненко та актори з різних театрів Києва придумали екстравагантне дійство, якому притаманні якості об’ємного синтетичного видовища. Особливою родзинкою спектаклю є присутність камерного оркестру на сцені, який також не є безстороннім свідком, а фактично узагальнюючим образом суспільства, що провокує вчителів поводитися саме так. На мою думку, таке використання музичного ресурсу є справді новаторським і доволі несподіваним. На виході вистава вийшла подібною до іронічного мюзиклу з серйозним інтелектуальним наповненням.

Сергій Васильєв
Тричастна драма англійця Девіда Елдріджа про любовні переживання англійських вчителів стала для постановниці приводом для вишуканої формальної сценічної вправи. Тамара Трунова навіть не інтерпретує текст, а рухається вздовж нього, імперативно перетворюючи драму на фарс, а лірику – на анекдот. Робить це зухвало і впевнено, не побоюючись звинувачень у вульгарності чи брутальності. При цьому режисер демонструє зразкове ремесло, прекрасно відчуваючи простір, даючи чіткі настанови акторам і встановлюючи цупкий контакт між ними та оркестром, що знаходиться на сцені.

Майя Гарбузюк
Експеримент полягає не лише у поєднанні драматичної й музичної складової, не лише у випробуванні артистів оперети психологічним театром у камерному просторі, а й у принциповому переосмисленні самої природи п’єси. Камерні «історії двох» тут виведено на кін під пильні погляди не лише глядачів, а й хору, що спостерігає, коментує, оцінює, акомпанує персонажам та їхнім вчинкам. Інтимність стосунків героїв тут засадничо зруйнована на користь публічного простору, в якому всі бачать усе, в якому неможливо залишитись наодинці – у цьому сенсі режисер використовує коди сучасної візуальної масової культури, зокрема популярних «реаліті-шоу», і водночас кепкує з них, створюючи критичний меседж стосовно світу вседоступності та всеприсутності. Хоча саме у цій можливості персонажів «оглянутися на когось», звернутися та надихнутися підтримкою «хору» чи глядача, постановники вбачають і своєрідний порятунок для сучасного самотнього героя.

Анна Липківська
Певною мірою постановка Т. Трунової є пародією на той жанр, котрий здебільшого царює на сцені Оперети. На цей ефект працюють естрадність подачі, емоційна афектованість, зрештою, костюми – маленькі чорні сукні та високі підбори у жінок, піджачні пари, підтяжки, метелики у чоловіків, усе (в т.ч. реквізит) – у чорних та червоних тонах з окремими акцентами білого.
Графічна різкість загального малюнку – та зони сентименту, сповідальності у персонажів, передбачені у кожному епізоді: ось та «гойдалка», що задає виставі емоційний, темпоритмовий та стилістичний діапазон.

Людмила Олтаржевська
«Педагоги теж люди», «Педагогічна поема – на заздрість Сухомлинському», «І вони ж навчають наших дітей», – саме такі перешіптування можна було почути після прем’єрних показів вистави. Прочинивши двері у домівки вчителів, Т. Трунова не лише ставить під сумнів усталений образ людини з указкою, але й взагалі переконує в тому, що, виконуючи важливу соціальну місію, сіючи розумне, добре, вічне, зрештою, працюючи на майбутнє, ці гуру часто не можуть правильно облаштувати власний світ сьогодні.

Яна Партола
Беззастережна довіра акторів до Т. Трунової дозволила їм невимушено триматися в доволі складній системі координат заданій режисерським рішенням. Відчуваючи стиль і жанр, актори віртуозно суміщають музичну і драматичну дії, балансують на межі емоційної оголеності. Всі три пари рівнозначні за рівнем майстерності, і кожна своєрідна водночас. Зануреність у сценічну дію і відчуття партнера відзначають акторський ансамбль вистави.

Алла Підлужна
Глядачів допускають у святиню театру – сцену, тим самим даючи зрозуміти, що будуть з ними гранично відвертими і щирими. Проте тут вибудовані і сходи, по яких актори спускатимуться вниз, у поле безпосередньої дії. Метафора: ми зійдемо на саме дно свого внутрішнього світу, аби розібратися, що з нами відбувається.