«Дикий театр» (м. Київ)

Сергій Васильєв
«Віталік» у «Дикому театрі», попри його ефектну театральну форму,
все-таки насамперед цікавий як певний психологічний і соціологічний дослід. На основі тексту-монологу Віталія Ченського режисер анатомує своєрідного героя нашого часу, надзвичайно типову особу: з одного боку – соціально зашугану, геть релятивістську, з іншого — по-своєму тверезу, в чомусь навіть бунтівну, хоча загалом детерміновану власним тривожно-агресивним лібідо.
Аби максимально докладно дослідити цей поширений в суспільстві тип, режисер М. Голенко застосовує вельми дотепний прийом: розділяє на дві самостійні частини удавано (скоріше, лише у власних уявленнях) цілісного героя, матеріалізуючи дві частини його душі, дві півкулі мозку, вивертаючи навиворіт внутрішні суперечності цього інфантильного суб”єкта аж до конфлікту в ньому фемінного та маскулінного.

Олег Вергеліс
Це доволі провокативна, контраверсійна, соціально-брутальна історія – про нашого сорокарічного сучасника. Таким міг би бути Віталік або Славік або інший герой нашого часу. З когорти тих, хто з’явився у столиці – з Маріуполя чи інших обласних міст, та намагається знайти саме в центрі не тільки гроші, а й сенс, життя, кохання.
Певним чином це вистава-пародія, вистава-глузування над вікопомною темою «маленької людини» у великому світі.

Анна Липківська
Вистава «Віталік» – це своєрідний «майстер-клас» від режисера щодо методології сценічного втілення моноп’єси. Ми бачимо багато моновистав, навіть цілі фестивалі цього формату, де все зводиться до нескінченного монологу, хоча зрозуміло, що підхід до будь-якої моноп’єси передбачає, так чи інакше, діалогічну форму. В даному разі Максим Голенко чітко розділив ліричного героя на двох акторів-персонажів, і кожному з них дав свою лінію. Причому ці двоє не конфліктують, як можна було б передбачити: вони по черзі «виринають» на «поверхню долі» героя, відіграючи або пасивну, або активну роль. Тобто первісно недраматичний текст дописів у Facebook з коментарями до них перекодовано у цілковито драматичну структуру.

Алла Підлужна
Сценічна продукція Дикого театру вирізняється своєрідною проблематикою своїх художніх меседжів. У його виставах піднімаються теми гранично відверті, брутальні, із невживаними раніше цинічними підтекстами, з обов’язковим використанням нецензурної лексики. Звісно, існування вистав подібного кшталту і відповідного драматургічного наповнення підтверджується потребами часу. Знаходиться глядацька аудиторія, що з готовністю відгукується на теми «нижче пояса» і залюбки дивиться на проблеми саме з цього ракурсу.

Ганна Веселовська
«Віталік» – вистава у якій чимало такого, що існує в суспільстві на маргінесі, і що суспільство повсякчасно приховує. Це приховане схоже на гнійники на тілі, яких не видно під одягом, але які є, які болять та заважають нормально жити. Тож, режисер Максим Голенко, який не раз наважувався на сміливі кроки в театрі, цього разу навертає глядача до переоцінки багатьох сталих суспільних норм, що вже віджили своє. «Віталік» – це передовсім етичний виклик суспільству, що не хоче визнавати рутинних проблем повсякдення, де багато бруду та маніпуляцій.

Людмила Олтаржевська
Вони знайшли одне одного, новодрамівець Віталій Ченський та найголовніший хуліган української сцени режисер Максим Голенко. Перший написав історію «без табу», другий це «без табу» на сцені зреалізував у квадраті чи то й в кубі. Якщо ви запитаєте, що цікавого може бути в біографії звичайного хлопчини з Маріуполя, який переїхав до Києва і у свої сорок може дозволити собі хіба знімати що кімнату десь на Теремках, а про якусь реальну кар’єру вже навіть і не мріє, це міні-копія новітньої історії України. В якій падінь, трешу, бруду, помилок, зневіри значно більше, ніж перемог, позитиву і приводів для того, щоб, озирнувшись назад, сказати: який же класний шлях ми вже пройшли і скільки прекрасного попереду!