Чернігівський обласний академічний український музично-драматичний театр ім. Т.Г. Шевченка

Сергій Васильєв
«Вій» Андрія Бакірова за драмою Наталії Ворожбит в Чернігівському музично-драматичному театрі ім. Шевченка здається одним з найглибших та найпроникливіших художніх висловлювань про стан свідомості та звичаї нашого народу на сучасній український сцені.
Авторка немилосердно описує всі ментальні перешкоди на шляху українців до «європейської інтеграції». Архаїчний, забобонний, недовірливий, агресивний світ якогось умоглядного, але водночас надзвичайно конкретного села в хтонічній глушині (і при цьому – в самому серці України) протиставлено модерним уявленням та поглядам «цивілізованого» гостя. Зустріч ця згубна жахом, насильством і смертю, що не забариться.
Не сперечаючись з концепцією драматурга, Андрій Бакіров ніби притлумив гнів та єхидство авторки, виявив до героїв більше співчуття, подарував їм, можливо, утопічну надію на майбутнє у проклятому місці, законсервованому в трухлявих забобонах і фобіях.

Олег Вергеліс
Андрій Бакіров творить виставу не сентиментальну, не карколомну, не публіцистичну. Оригінальність його художнього задуму – в об’єктивному, мудрому, дещо відстороненому сприйнятті розчахнутого світу, де є і відчуття потойбічності, і гримаси буденності. Акторські роботи, художнє рішення Ольги Горячєвої та режисура Бакірова витворюють у цій виставі доволі химерний багатоголосий світ, в якому могли би жити і Гоголь, і Ворожбит, і більша половина населення Чернігова та інших обласних міст.

Ганна Веселовська
«Вій» Андрія Бакірова – вистава, де режисер наполягає на тому, що осмислення території смерті для сучасної України не менш важливе, ніж розуміння проблем живих. Наталя Ворожбит вплітає у канву «Вія» Гоголя оповідь про голодомор, репресії, війну на Сході України – відчужену реальність, пов’язану із мільйонами жертв, від якої не можуть звільнитися українці. Такий драматургічно-режисерський меседж не може не викликати повагу і є незаперечно актуальним.
Вистава виразно і гармонійно поєднує традиції українського класичного театру, з його поміркованістю, увагою до побуту, музично-драматичною канвою із гострою сучасною театральною мовою, де не бояться міцних висловлювань, епатажу та провокацій. Перші якості забезпечують постановці епічність та масштабність оповіді, другі – роблять спектакль цікавим для молодого покоління, що не надто шанує театр саме через його стерильність. Режисерові вдалося урівноважити традицію та сучасність, і це робить «Вій» Чернігівського театру свого роду винятковою, оригінальною роботою.

Алла Підлужна
В інтерпретації А. Бакірова п’єса Н. Вороржбит постає картиною фантасмагоричної української дійсності, де реальність сягає висот абсурду.
Вистава вирізняється щільною образною насиченістю. Проглядається багато смислів, художніх пластів, масштабних контекстів. Тут постає метафора різних світів мистецтва, західного й українського, що представляють різні цивілізації та існують за різними художніми законами.

Людмила Олтаржевська
Село-планета-Всесвіт – так вибудував вертикаль спектаклю Андрій Бакіров. Режисер доводить, що шлях до пізнання найскладніших істин пролягає через повсякденні речі. Сумні сторінки життєпису-феєрверку змінюються оптимістичними, містика іде поряд із технічним прогресом, а в деякі моменти вони навіть доповнюють одне одного.
І вже після того, як усі обжилися на цьому клаптику української землі, поспівчували бабі Соньці, яка загубила гусей, і пораділи за неї, коли вона купила собі маленьких гусенят і везе їх додому в коробці з написом «Рошен», приходить усвідомлення того, що це село — не саме по собі село, а частинка планети, космосу, Всесвіту… І гріхи у всіх спільні. І спокутувати їх потрібно разом.

Анна Липківська
Режисер А. Бакіров зазирнув під обгортку провокативного, просякнутого ненормативною лексикою тексту і побачив там не стільки навіть «докудраму» (як зазначено у програмці), скільки притчу – про шлях та спокуту.
«Вій» є так само енергійно-«драйвовим», як і попередні постановки Бакірова («Комедія помилок» В. Шекспіра та «Різдвяна ніч» за М. Гоголем), але містить у собі складніші жанрові поєднання, фінальний же «інсайт» виводить його на рівень таких філософських узагальнень, які годі шукати у більшості вітчизняних вистав.