Миколаївський академічний український театр драми та музичної комедії

Людмила Олтаржевська
Рок-опера Геннадія Татарченка та Юрія Рибчинського «Біла ворона» – справжній театральний хіт, який по праву заслужив на окрему сторінку в історії українського театру. Після феєричної постановки на столичній франківській сцені з Наталкою Сумською та Анатолієм Хостікоєвим у головних ролях ця опера трансформувалася у справжній творчий подразник для режисерів: ану ж бо, хто наважиться повторити успіх?
Максим Голенко – наважився. Історію Жанни д’Арк він осучаснив, стилізував і майстерно спроектував на нашу реальність. Зібравши докупи всі мистецькі штики театру – артисти, балет, оркестр – він вибудував масштабне дійство, потужне за своєю енергетикою і смисловим наповненням.

Сергій Васильєв
Популярна ще в часи, коли війною й не пахло, а хотілося лише відстоювати особисту гідність, рок-опера «Біла ворона» раптово виявилася дуже актуальною. Паралелі між Орлеанською дівою, що жертовно стала на захист країни, і нинішніми героями, які боронять Україну в Донбасі, читаються безпосередньо.
З точки зору режисури, вистава «Біла ворона» є прикладом майже бездоганного ремесла. Режисер чітко усвідомлює своє завдання, безпомилково розраховує запит і гіпотетичні реакції публіки, цупко організовує простір і виконавський ансамбль. Майстерність Максима Голенка полягає і в суто технічній вправності: він, здається, без жодних зусиль розташовує на сцені оркестр, численних статистів, створюючи з них дихаюче тло для зіткнень провідних персонажів, не лякаючись вибудовувати фронтальні, рельєфні мізансцени.

Олег Вергеліс
Образ Столітньої війни колись здавався лише символом. Тепер так не здається. За чверть минулого століття ворони перефарбувалися, ластівки каркають, а солов’ї – гавкають. І війна – давно не символ.
Відома сентенція Джефферсона про те, що Свобода – дерево, яке, на жаль, треба поливати кров’ю, у переломленні на нинішні реалії підтверджує пророчу енергію української «Ворони», що вирушила в політ чверть століття тому.

Анна Липківська
«Біла ворона» – філософська притча про свободу вибору як щодо окремої людини, так і цілої громади, котра у всі часи дуже швидко перетворюється на натовп.
На поворотному колі, яке у виставі тут можна і прискорити, і повернути назад (чим активно користується режисер М. Голенко), – торжище, де люди почергово стають то народом, котрий піднімається на бій, то натовпом, який із задоволенням позує на тлі ешафоту для дияволового «селфі».
Власне, механіка цього нескінченного колообігу і є предметом розгляду постановника. Механіка зречення самих себе («Старайся бути тихим, непомітним, щоби не бути проклятим і вбитим…»). Механіка того, як звичайна людська бездумність і безтямність стають прикриттям злочину.

Алла Підлужна
Роблячи масштабну, багатонаселену виставу, режисер проявляє головний сценічний меседж – народ і герой, – виходячи із сьогоднішніх вітчизняних реалій. Для нинішніх українських часів надто важливо, хто може стати героєм, хто здатний взяти на себе тягар відповідальності і бути гідним цього звання, повести за собою народ? Такий гострий художній зміст виразно проектується на українську ситуацію і окрім суто театральних асоціацій починають працювати громадянські, національні, патріотичні. Протистояння героя і натовпу проявляється у виразних мізансценах: маленька, тендітна Жанна, сильна своїми переконаннями, виринає з хаосу війни світлим промінцем надії на перемогу, на свободу. Вона хоче бути зі своїм народом, допомогти йому, врятувати, та юрба завжди навпроти неї, протидіє… Невже актуальною залишається думка, що народ зазвичай не достойний своїх героїв?
…Вистава стовідсотково виконує своє художне завдання, звертанням напряму до емоцій і розуму, вона збурює думки, дарує насолоду від вокальної та пластичної партитури, талановито прожитої акторами, дає відчуття масштабу оповіді, вражає асоціативним рядом, впізнаваними образними паралелями, причетністю до сучасної української історії.