Закарпатський обласний угорський драматичний театр
(м. Берегове)

Сергій Васильєв
Дивна річ: повість Віктора Пелевіна «Самітник і Шестипалий» (у виставі Олега Мельничука підсилена цитатами з Джорджа Оруела та Річарда Баха) побачила світ 1990 року, ніби покладаючи одну з численних в той час гробових плит на могилу агонізуючої радянської епохи, і от наприкінці 2010-х звучить цілком актуально. Раба, виявляється, суспільство з себе так і витиснуло. Хоча навіть не по краплині треба було це робити, а, як давно зауважив поет Наум Коржавін, відрами. Тож із своєчасністю, як і ексклюзивністю (Пелевіна в Україні майже не ставили, а цей твір – точно), в угорського театру з Берегова все гаразд. Меседж теж нівроку. Історія про птахокомбінат з його тоталітарним устроєм (із спільним коритом та даремною працею) та двох курчат-дисидентів, справді, попри численні фарсові ситуації, читається як притча. Про абсурд уярмлення і солодкість свободи, яка у цій виставі — прагнення літати, а не добувати, наприклад, розкішніше оперення.

Майя Гарбузюк
Постановники розвивають важливий напрям критичного театру, що привчає глядача аналізувати, мислити, зіставляти. Виставі притаманна рідкісна здатність її творців оповідати про нездійсненне й неможливе світло й чисто, що дозволяє дорослому глядачеві на певний час повернутися у стан дитини й подивитися на світ разом із творцями вистави оновленим поглядом. Попри всю критичність, спектакль свідомо «лагідний» до глядача, його послання зрозумілі глядачам різного ступеня підготовленості. Парадоксально, але створений як історія «виключених», соціально маргінальних осіб, спектакль у підсумку гармонізує стосунки людини зі світом.

Яна Партола
Між сценою і глядацькою залою встановлені суто ігрові взаємовідносини і неможлива будь-яка однозначність. Особливо ноачно це постає в епізоді своєрідної руйнації сценічної умовності, коли Відлюдник і Шестипалий вдивляються в глядацьку залу і розмірковують над тим, для чого глядачі прийшли до театру, чого очікують від вистави.
Граючись, часом наївно і по дитячому, актори говорять про сенс людського існування, шукають відповіді на запитання – що таке любов, свобода, життя, смерть… Серед ряду змістовних нашарувань глядачеві надається можливість обрати свою версію із низки можливих інтерпретацій. У скороченні «RH+», яке для багатьох є позначкою резус-фактору групи крові, зашифровані й назва повісті угороською – «Відлюдник і Шестипалий» («Remete és Hatujjủ»). Натяк на те, що герої вистави – істоти однієї групи крові, а можливо театр і його глядачі також.

Анна Липківська
Образно та сучасно за сценічною лексикою, по-європейському за формою та форматом, із чіткою та послідовною режисерською думкою – ось як можна охарактеризувати виставу «RH+».
Справжня її окраса – Іболя Орос у ролі Шестипалого. Вона – така собі угорська Джульєтта Мазіна: наївна, глибока, зворушлива, притаєна, емпатійна, задумлива, відкрита, несмілива, дитинна, мудра… У ній – надзвичайна людська привабливість та весь той спектр, що містить у собі визначення «трагікомедії» як парадигми сценічного мислення.

Анна Ставиченко
Режисер Олег Мельничук створив трагікомічне полотно з кількох рівнів, які перетинаються наприкінці: головні герої, які планують втечу за межі реальності, та жителі ферми, які не здогадуються, що їхні життя підпорядковані циклам фабрики смерті. Комічний ефект посилюється власною інтонаційною сферою музичного ряду, закріпленою за сценами на фермі. Філософські діалоги головних героїв, в свою чергу, не перетворюються на вимушені паузи в дії завдяки майстерно побудованим мізансценам та акторській грі. Сценографічні рішення при лаконічності засобів створюють візуальний ряд, який з легкістю можна уявити в добротній європейській постановці.

Алла Підлужна
Вистава є цілісним твором, події якого виведено на рівень притчі і який спроможний звертатись до глядачів на рівні глибоких психологічних переживань, емоційних хвилювань, філософських роздумів.
Фінал завершує ланцюг промовистих сценічних метафор життєствердним образом можливості перемоги людини над собою, над обставинами, над життям. Ніби долаючи земне тяжіння, Винахідник і його послідовник розгойдуються на залізній конструкції. Цей політ, ілюзія такого життєствердного і захопливого ширяння над буденністю, стає вищою емоційною точкою вистави. Саме так, засобами сценічного мистецтва, реалізується ідея перемоги сили розуму людини, сили її переконань, сили таланту.

Ганна Веселовська
Режисер цієї вистави, як Самітник і Шестипалий із повісті Пелевіна, робить все аби довести глядачам, що те, що нам здається найважливішим – їжа, секс, соціальний статус є насправді речами другорядними. Самітник та Шестипалий протиставляють себе соціуму і головним для них стає політ, тобто піднесення над буденністю. Вони серйозні у своїх намірах, хоча видаються кумедними і наївними. А світ прагматичних «бройлерів», які будь що намагаються зробити кар’єру, виглядає сатирично-лиховісно. Повагу викликає не лише режисерська сміливість проголошувати зі сцени те, що суспільство конс’юмерів чути не хоче, а також те, що О. Мельничук робить це іронічно, без зла, наче підморгуючи глядачам.