Телефони для консультацій:

(044) 279-65-49
Національна спілка театральних діячів України / National Union of Theatre Artists of Ukraine
Включайтесь у спілкування!
ІВАН ПЕТРОВИЧ КАВАЛЕРІДЗЕ

 

до 130-річчя від дня народження

 

Скільки б не змінювалось поколінь і не минало віків, візитівкою Києва були й залишаться скульптурний ансамбль княгині Ользі на Михайлівській площі, пам’ятники Ярославу Мудрому біля Золотих Воріт та вічному мандрівнику Григорію Сковороді на Контрактовій. І не всі, можливо, знають, що їх об’єднує постать непересічного Майстра – Івана Петровича Кавалерідзе, у долі якого переплелися Україна і Грузія, зокрема Київ, де знайшов свій останній спочинок, і, Сумщина, звідки прийшов він у цей світ. Варто лише зазначити при цьому, що перший пам’ятник княгині Ользі він створив у 24 роки, а останній – Григорію Сковороді – у 90!

Поза сумнівом, у долі цієї людини було щось загадкове, фатальне і ренесансне. Не випадково ЮНЕСКО назвало його «українським Мікеланджело».

13 квітня виповниться 130 років від дня народження Івана Петровича Кавалерідзе (1887–1978) – видатного українського режисера, скульптора і кінодраматурга.

А народився Іван Петрович 1887 року в сім’ї українки та нащадка грузинського князівського роду. Навчався в Київському художньому училищі, потім в Петербурзькій академії мистецтв, а ще – вдосконалював художню майстерність у приватній студії Наума Аронсона у Парижі.

Іван Кавалерідзе мав довге й напрочуд плідне життя. За 70 років активної творчості він став автором близько двох десятків пам’ятників, сотні станкових робіт, зняв з десяток кінофільмів, написав і поставив стільки ж театральних п’єс, подарував книжку дивовижних спогадів, а при цьому у нього залишилися ще й десятки нереалізованих проектів.

Друзі жартома називали Івана Петровича «триголовим генієм», бо ж був і скульптором, і режисером, і драматургом. За життя І.П. Кавалерідзе – член усіх трьох спілок. Але ніколи не був кінорежисером серед скульпторів і скульптором серед режисерів. Тому деякі художники про нього казали: «Якби ми пішли у своїй справі шляхом Кавалерідзе, то давно були б у контексті світового мистецтва…».

Так склалося, що Іван Петрович легко міг «переливатися» з однієї іпостасі в іншу. Він говорив, що закони в мистецтві одні: добро-зло, чорне-біле, світло-тінь, от тільки методи різні, але ж це лише справа техніки, головне ж — думка, почуття! Тому він багатьох молодих людей завжди по-доброму провокував на експерименти з різножанровим мистецтвом.

Періоди  революції та НЕПу стали особливо плідними у творчій біографії Кавалерідзе. За часів гетьманату Павла Скоропадського, 1918 року, в місті Ромнах на теперішній Сумщині за його проектом звели пам’ятник Великому Кобзареві. В радянських  умовах митець намагався поєднати у своїй творчості національні мотиви з відвертою більшовицькою пропагандою. У 1920-х постали монументи мандрівному філософу Григорієві Сковороді в Лохвиці, Тарасові Шевченку в Полтаві й Сумах.

Після цього настала перерва у реалізації скульптурних задумів Кавалерідзе, й митець переключився на кіно, вибухнувши фільмами «Злива» (1928, не зберігся), «Перекоп» (1930), «Штурмові ночі» (1931), «Коліївщина» (1933). А затим розпочалась затята інспірована владою кампанії боротьби з «антиісторизмом» робіт Івана Кавалерідзе. Йому заборонили працювати з молоддю й знімати фільми на теми минувшини, а саме вони були головним покликанням українського митця.

Зазначимо, що час, на щастя, дав інші оцінки цим екранним творам Кавалерідзе та його роботі в кінематографі загалом. 2002 року на стіні знімального павільйону Кіностудії імені Олександра Довженка було встановлено меморіальну дошку з написом: «Основоположник українського історичного кіно Іван Кавалерідзе працював тут у 1934–1941 та 1957–1961 рр.» (скульптор Ростислав Синько).

А кінознавець Оксана Мусієнко у книжці «Українське кіно: тексти й контекст» (2009) зазначила: «Так було владою обрубано одну з найплодючіших гілок українського національного кінематографа. Повернення «Прометея» в контекст українського кіно 1930-х років рішуче змінює мистецький пейзаж не тільки кінематографа того періоду, а й вітчизняного кіно в цілому».

А «відлучений» від історичного екрана, Кавалерідзе створив перші українські кіноопери: «Наталка Полтавка» (1936) та «Запорожець за Дунаєм» (1937). Попри цькування, Іван Петрович і далі займався скульптурою. У кіно він повернувся лише через 20 років (після виходу своєї останньої стрічки. – Ред.), щоб створити фільми «Григорій Скороворода» (1959) та «Повія» (1961) із Олександром Гаєм та Людмилою Гурченко в головних ролях відповідно.

До кінця життя Кавалерідзе працював як скульптор, писав п’єси. У повоєнний період за його проектами було встановлено пам’ятники Богданові Хмельницькому в Чернігові (1956, спільно з Галиною Петрашевич), Петрові Запорожцю в Білій Церкві (1971), Григорію Сковороді в Києві (1977). Водночас його театральні п’єси «Перекоп», «Вотанів меч», «Перша борозна», «Григорій і Параскева» ставили в театрах Сум, Харкова, Тернополя, бо після війни існувала негласна заборона на театральну творчість Івана Кавалерідзе в Києві. Сценарії Кавалерідзе перестали включати в плани кіностудій. Деякі друзі забули дорогу до його гостинного дому. Але Кавалерідзе жартував: «Орел і в 100 років орел!» Орлиний дух він зберігав за будь-яких негод. Використовуючи безцінний досвід сценариста і режисера, Іван Петрович почав писати драми. Але з дванадцяти завершених п’єс в умовах творчих гонінь вдалося поставити тільки чотири. Одна з цих п»єс – «Вотанів меч» є у моєму особистому архіві з автографом  великого Майстра.

Варто зазначити, що незламний життєлюб Іван Петрович Кавалерідзе ніколи не втрачав снаги. Навіть в надвечір»ї – любив як у молодості. Бо це була основа його життя. Писав драми. Ліпив. Ставив пам’ятники. Писав мемуари.

Пам’ятник Княгині Ользі, Київ

Розповідають про Івана Петровича і ось такий цікавий епізод. Під час святкування його 90-річного ювілею  «винуватцю» з трибуни довго розповідали про те, як багато зробив він для мистецтва. Майстер у президії почав дрімати. І раптом після пафосних чоловічих спогадів на сцену виходить Наталя Ужвій і каже: «Ось тут говорили, який Іван Петрович скульптор, який Іван Петрович кінорежисер, який талант!.. А я вам скажу, який Іван Петрович мужчина!» Кавалерідзе, почувши такі слова, підняв голову, розправив плечі й гордовито оглянув залу. А Наталія Михайлівна продовжувала, який він джентльмен, як уміє цілувати руки, говорити компліменти і красиві слова.  І додала: «Поруч з Іваном Петровичем відчуваєш себе справжньою жінкою. Талант бути мужчиною дається не кожному…» Це був чи не найкращий подарунок ювіляру.

Так сталось, що впродовж всього тривалого творчого життя всі грані таланту цього легендарного Майстра об’єднав один, його найулюбленіший образ – поета, філософа і мандрівника Григорія Саввовича Сковороди.  Цей Геній, «світ, якого ловив і не спіймав»  надихнув І.Кавалерідзе на створення п’єси «Григорій і Параскєва», однойменного фільму і шести пам’ятників великому філософу. Перший із них був поставлений у 1922 р. на батьківщині Сковороди в Лохвиці, останній – у 1976 р. у Києві. Цей твір і став останньою великою роботою Майстра.

Помер Іван Кавалерідзе 3 грудня 1978 р. в Києві, похований на Байковому кладовищі. Андріївський узвіз у Києві береже пам`ять про Івана Петровича, там розміщується його музей-квартира, до якої часто навідуються гості. Пам`ять про великого Майстра живе!

                                           Василь Неволов, театральний критик, режисер, актор,

                                           продюсер, письменник, Лауреат Державної  літературно-

                                         мистецької премії імені І.П. Котляревського, драматург,

                                         перекладач, кандидат мистецтвознавства, професор,

                                        заслужений діяч мистецтв України